— Корчить, еге?
Я нічого йому не відповіла, мерщій пішла до ванної, вмилася й заходилася чистити зуби, але зубна паста, потрапивши в горло, викликала ще більші спазми.
— Хіба ж ви не знаєте, що треба робити, коли хапають корчі? — закричав Іванько, який тепер хвостом бігав за мною. Він стояв біля відчинених навстіж дверей ванної і від хвилювання ловив, як і я, ротом повітря.
Я махнула на нього рукою — відчепися, але карлик, мовби того не помічаючи, правив своєї:
— Та це ж і мале знає, що коли мучать корчі, то треба потримати в руці залізяку!
Господи, як же мені таланило на цих магів і знахарів!
— Залізяку! — кричав Іванько. — У вас що, там немає нічого залізного?
Він десь побіг, але враз повернувся.
— Ось! — убгав мені в руки залізо.
Я глянула і ледве встояла на ногах. Це була коцюба від каміна, яка, видно, так і валялася в холі відтоді, як випала з моїх рук. Я вже майже про неї забула — і на тобі!
— А бачте, бачте — помагає! — радісно верещав карлик, бо від страху мене попустили спазми. — Хіба Іванько вам не казав? Іванько все знає!
— Забери, — сказала я. — Забери й поклади на місце.
Він поклав коцюбу на призьбочку, але я відчувала її й на відстані. Навіть у роті з’явився металевий присмак.
Судоми перейшли у дрібне внутрішнє тремтіння, яке млоїло мене до нестями.
Сяк так приготувавшись до сну, я побачила, що Іванько досі огинається в холі, наче боїться лишити мене саму.
— Ти мій охоронець, правда ж? — спитала я лагідно.
— Ато, — він задоволено кивнув великою головою. І тут мене, нарешті, навідала цікава ідея.
— Не сторож, а охоронець, розумієш?
— Ато.
— А шило маєш?
Він шугнув рукою в кишеню широких штанів, у яких, окрім всього, таки було й шило, і вихопив його так само грізно, як минулого разу, тільки не приставив до мого живота.
— Осісьо — бачили?
— Чудово, — сказала я. — Ти не проти, якщо я постелю тобі в холі? Спатимеш тут на оцьому дивані і будеш мене охороняти.
— Від кого? Хіба… — карлик зблід. — Хіба сюди хтось може прийти?
— Ні. Але останнім часом ночами мені страшно самій.
А якщо тут спатиме мужчина, буде набагато спокійніше.
Ти мене розумієш? Іванько мовчки кивнув. Важко було сказати, чи його доймали ще якісь страхи, чи збентежило слово «мужчина».
— Тоді біжи все позачиняй і приходь. Я тим часом тобі постелю.
Зважаючи на карликові ґабарити, я навіть не розкладала диван. Постелила простирадло, кинула плед, подушку і, коли він повернувся, побажала йому доброї ночі.
Уже спинаючись на східці, озирнулася й побачила, що Іванько зовсім розгублений. Стояв біля дивана й не знав, що йому робити далі. Ніби його зачинили в клітку.
— Може, ти хочеш спати у фліґелі? — спитала я.
— Ні. Іванько звикне.
Я його розуміла. Тобто мені тільки здавалося, що я його розумію. Іванько не був розгублений. Його з голови до п’ят пробирав страх. Страх — це ніщо інше як тяжка перехідна хвороба. І я заразила ним карлика.
Але він ще не бачив привида, який спинався східцями вгору разом зі мною. Не бачив, як той нахаба влягався в постіль вагітної жінки. Не бачив, з яким болем я дивилася на тонюсінький серпик місяця: взавтра він уже не зійде. І знов усе стало на коло своє. Спальня. Привид. Вікно.
Місяць. Штора. Телевізор.
Ну ж бо… Мовчи.
Я піднесла руки до обличчя, щоб затулити вуха, і поба чила на долонях червоні смужки. Звідки?
Ти знаєш, що таке кров? Аґент усіх таємниць. Тільки вона здатна створити образ смерти.
Звідкіля а а а?..
Це могла бути губна помада, фарба, червоне вино, ґранатовий сік, іржа… якби не нудотно солоний дух.
Я брала до рук коцюбу. Залізо, що знімає корчі. На ній знов була кров. Тепер вона була на моїх руках, я чула її запах, відчувала в роті металево солоний присмак.
«Уд уд, уд уд»… «Уд уд, уд уд»…
Він може наслати смерть.
Я підійшла до вікна і різко відсунула штору.
В очах стало біло біло, вони налилися місячним світлом.
Ніби в очницях моїх було двоє білих одудиних яєць.
«Уд уд… ди ди ме… уд ди ме не… ід ди… до ме не…»
Моя запалена кров холола у жилах. Холола і загусала.
