Я прийшла до тями на твердому ортопедичному ліжку.
Наді мною погойдувалася розпливчасто біла, як у лікар няній палаті, стеля, все тіло виповнювала суха, обезводнена порожнеча.
Його обличчя також було розпливчастим, здавалося, що в повітрі зависли тільки розкосі ординські очі.
— Як ти? — спитав він.
— Жива.
— Ти кричала. Тобі було боляче?
— Ні. Я бачила страшне видіння.
— Це нормально. Навіть у клініці, коли це роблять під дією стиснутого повітря, жінки бачать космічні примари.
— Хто то був… у мене? — спитала я.
— Як хто?
— Хлопчик чи дівчинка?
Він довго мовчав.
— Хлопчик, — сказав нарешті.
— Я так і знала.
— Зачатий у церкві. У нас міг бути дуже гарний син.
— Не треба, мовчи.
— Пробач. — Довкола його сірих очей проступили інші риси обличчя — різко окреслені вилиці, тонкий продовгу ватий ніс, жорстко стиснутий рот. Темне волосся було туго зібране назад у косичку.
— Сядь біля мене, — попросила я.
Він обережно присів на край ліжка і взяв мою руку.
— Все гаразд. Усе вже позаду.
— Ти дуже засмучений.
— Ні, тобі так здається. Може, трохи стомлений. Якщо по правді, то це дуже тяжко робити коханій жінці. Ти ж знаєш, що навіть хірурги не оперують своїх близьких родичів.
— Ти шкодуєш? — спитала я.
— Ні.
— Я ж бачу. Ти сам не свій.
— Я кохаю тебе, — сказав він. — І шкодую, що завдав тобі цих неприємностей. — І тільки?
— Так, мені прикро і соромно, що я тебе не вберіг.
— Хіба ти не хотів би, щоб я народила тобі хлопчика?
— Мені потрібна тільки ти. Я ревнував би тебе навіть до нього.
— Тоді не бери це так близько до серця. Адже я сама сказала тобі, що зі мною не треба нічого остерігатися.
— Я мусив усе передбачити.
— Це сталося тому, що ми любилися в церкві?
— Це сталося тому, що я дуже тебе люблю.
— Тоді тобі не треба ні за чим шкодувати. Це я дурна…
Можливо, у мене був останній шанс.
— Неправда, — сказав він. — У тебе там все гаразд. І якщо ти захочеш…
— Сергію, — сказала я. — Мені треба додому.
— Нема проблем. Ще трохи відпочинеш і можеш їхати.
Жодних ускладнень. Це тривало якихось п’ятнадцять хвилин.
— У мене таке враження, що я спала цілу вічність.
— Тебе не нудить?
— Ні. Тільки трохи паморочиться в голові.
— Це швидко минеться. Може, я сяду за кермо? Відвезу тебе хоча б до лісу, а там на трасі упіймаю якусь машину і повернуся додому.
— Не варто. Дорога тут порожня, я спокійно доїду сама.
— Можна, я тебе поцілую?
— Авжеж.
Він прихилився до мене і широко поцілував у губи.
— Не нудить? — знову спитав з винуватою усмішкою.
