Казки, які ви тримаєте в руках, належать видатному письменникові, класикові німецької літератури Е. Т. А. Гофманові. Написані вони на початку XIX сторіччя.
Ернст Теодор Амадей Гофман народився 1776 року в Кенігсберзі, в тодішній Східній Пруссії, у родині судового урядовця. Він був веселим, дуже дотепним хлопцем і ще в школі виявив великий хист до музики й малювання. З-поміж іншого також наполегливо опановував мистецтво слова: залюбки брався за створення віршів, оповідань, казок тощо. Але вчитися після школи пішов, як і його батько, на правника, бо в ті часи це був фах, що давав змогу людині не аристократичного походження забезпечити собі та своїй родині прожиток.
Уже на першому курсі університету Е. Т. А. Гофман для заробітку дає уроки музики і продає свої малюнки, а в дев’ятнадцять років пише свій перший музичний твір і перші два романи, які, проте, не були надруковані і не дійшли до нас.
По закінченні навчання Е. Т. А. Гофман почав працювати в суді, а як не витримував атмосфери криводушництва і корисливості, що панувала там, то працював керівником оркестру, диригентом або художником-декоратором [3] у театрах. І весь час багато писав. Спершу то були музичні твори: опери, дуети, вокальні п’єси, статті про музику та про музикантів, а від 1812 року він майже цілком віддається літературі. З того часу він написав два романи, багато повістей та оповідань, що разом склали шість великих томів. І всі вони створені за якесь десятиліття. Бо 1918 року письменник захворів, а 1922 помер. Йому було тоді лише сорок шість років.
Саме художніми творами Е. Т. А. Гофман здобув собі світову славу. Більшість його оповідань та повістей, і навіть один роман, мають казковий сюжет, у них поряд із людьми діють феї, чаклуни, добрі й лихі духи, тварини. Ці казкові істоти живуть у Гофманових творах за своїми власними законами, але часто й за законами людськими, а вони, звісно, бувають несправедливі й підступні, служать не добру, а злу. Письменник дотепно висміює і такі закони, і тих, хто їх запроваджував.
У цій книжці, яку ви будете читати, до таких людей належать король та його двір із казки «Лускунчик і Мишачий король», родина графа фон Бракеля та магістр Чорнило з «Чужої дитини». Але серед авторських героїв є й люди, особливо діти, що мають чисте, вразливе на всяку неправду серце. Вони співчувають покривдженим і по-своєму борються з кривдниками. Така Марі у казці «Лускунчик і Мишачий король», такі Фелікс та Кристліб у «Чужій дитині». їм зрозуміла мова природи, мова струмків, рослин і тварин, вони живуть у чарівному світі казки, де їх оберігають добрі ДУХИ.
Любі читачі, запрошуємо і вас побувати у тому дивовижному світі, ви неодмінно знайдете там багато цікавого для себе.
Євген Попович
НОВОРІЧНИЙ ВЕЧІР
Напередодні Нового року дітям радника медицини Штальбаума від ранку й до самого вечора не дозволяли заходити до вітальні, а особливо до сусідньої з нею зали. Фріц і Марі сиділи у куточку в маленькій задній кімнатці, аж поки почало смеркати. Ніхто не приніс лампи, як завжди в таку пору, і їм стало трохи лячно. Фріц пошепки, мов велику таємницю, розповів меншій від себе сестрі - їй було тільки сім років, - що він ще зранку чув, як у замкненій вітальні й залі щось шурхотіло, товклося й тихо стукало. А крім того, недавно в сінях майнув невисокий чоловік з великою скринькою під пахвою; Фріц добре не роздивився на нього, але був певен, що то [5] не хто інший, як їхній хрещений батько Дросельмаєр. Марі з радощів заплескала в долоні й вигукнула:
- Ох, аби знати, що для нас цього разу змайстрував хрещений!
Старший радник суду Дросельмаєр був дуже непоказний чоловік: низенький, худий, обличчя геть зморщене, замість правого ока - великий чорний пластир, на голові ані волосини, через що він носив дуже гарну білу перуку - вона була скляна й напрочуд майстерно зроблена. Хрещений на все був великий майстер, навіть розумівся на годинниках і вмів сам їх робити. Тож коли у Штальбаумів на котрийсь годинник нападала недуга і він не мав уже сили співати, приходив Дросельмаєр, скидав спершу скляну перуку, потім жовтий сюртук, пов’язувався синім фартухом, діставав гострі шпички й починав так нещадно штрикати ними в годинник, що в малої Марі аж серце завмирало з жалю. Але годинникові від того не було ніякої шкоди, навпаки - він, усім на радість, знов оживав і зразу ж починав весело цокати, видзвонювати години й співати свою пісеньку.
Хрещений завжди приносив у кишені щось цікаве для дітей: то дерев’яного чоловічка, що вмів кумедно водити очима і вклонятися, то скриньку, з якої випурхувала пташка, то ще щось. Ну, а на Новий рік він щоразу майстрував якусь особливу, гарну іграшку. На ті іграшки він витрачав багато часу й праці, тому батьки, коли минало свято, дуже берегли їх.
Отже, Марі й вигукнула:
- Ох, аби знати, що для нас цього разу змайстрував хрещений!
Фріц сказав, що то буде фортеця, в якій маршируватимуть і муштруватимуться чудові [6] солдати, а тоді надійдуть інші солдати й нападуть на фортецю, але ті, що всередині, хоробро вдарять із гармат, аж гук піде навкруги.
- Ні, ні! - перебила брата Марі. - Хрещений розповідав мені про гарненький садок із великим озером, де плавають білі лебеді з золотими стрічками на шиї і співають чарівних пісень. А з садка виходить дівчинка, підступає до озера, кличе лебедів і годує їх солодкими марципанами…
- Лебеді не їдять марципанів! - не дуже ввічливо перебив її Фріц. - І хрещений не зробить цілого озера. Та й яка нам користь від його іграшок? Адже їх у нас відразу забирають. Ні, мені більше подобаються татові й мамині подарунки - їх можна тримати в себе і робити з ними що хочеш.
