— Нічого, — узялася заспокоювати її Олена Олександрівна. — Коли прийдеш її купувати — а я впевнена, що це трапиться дуже скоро! — зроблю тобі велику знижку… О’кей?
— Ви дійсно добра фея, дякую.
— А я тобі що казала! Давай-но я тебе ще кавою пригощу — я всіх своїх клієнток пригощаю — і давніх, і майбутніх. Оксаночко! — гукнула вона до молоденької продавчині, яку Аліса раніше навіть не помітила. — Зроби нам, будь ласка…
Вона не встигла договорити — у двері ввійшов покупець.
Аліса потім довго згадувала цю мить, намагалася відновити події в тій послідовності. Але щоразу уява зраджувала їй і малювала зовсім інші картинки…
А коли вона згодом переповідала цю історію подругам по гуртожитку, її слова лунали зовсім неправдоподібно.
І дівчина замовкала.
І сама собі не вірила…
Ось як це виглядало…
…Чоловік зайшов до крамниці й примружив очі, звикаючи до темряви. Адже темрява так само сліпить, як і світло, якщо зайти в неї з білого дня.
Він постояв якусь мить, звикаючи до тьмяного освітлення крамниці.
Потім озирнувся, хто тут є, і помітив у кутку столик, за яким сиділа хазяйка й перед яким стояла Аліса, тримаючи в руках сукню.
— Я би хотів придбати краватку, — звернувся він до дівчини, прийнявши її за продавчиню або менеджера.
Жінки перезирнулися, і в очах Олени Олександрівни Аліса помітила хуліганських бісиків, мовляв, ось тобі, дівчинко, ще одна пригода: ось тобі розіграш, розважся!
Дивовижна жінка! Не дарма ж кажуть, що нинішні сорокарічні дадуть фори молоденьким дівчаткам — нудним, корисливим, закомплексованим, надто серйозним, не спроможним на гру. Але Аліса не така. І, керуючись веселим поглядом нової знайомої, дівчина сміливо перекинула сукню через плече й повільно повернулася до незнайомця, продемонструвавши майже голлівудський погляд:
— Яку бажаєте? — і вказала на круглий кронштейн із краватками.
Але чоловік, здається, не почув запитання. Він дивився на Алісу, і на його обличчі з печаттю постійної втоми, яка буває в людей зосереджених на собі і своїх справах, поступово засвічувалася посмішка. І обличчя розгладжувалося. Алісі було дивно спостерігати: ніби всередині розгорялася свічка, пом’якшуючи риси обличчя.
— Отже? — поквапила вона.
— Перепрошую? — Він усе не міг відірвати від неї очей.
— Ви сказали, що хотіли придбати краватку, — нагадала вона, відчуваючи за своєю спиною надійний тил у вигляді «феї» — Олени Олександрівни. — Яку вам показати?
— Цю… — він ткнув пальцем у першу-ліпшу, навіть не повертаючи голови до кронштейна.
— Шановний пане, — нарешті втрутилася в розмову власниця крамниці, - ви впевнені? Може поміряєте чи, принаймні, скажете, якого кольору та якої фірми краватка вам потрібна?
— Давайте цю, — він уперто не хотів займатися складним вибором.
— Оксано! — покликала Олена Олександрівна продавчиню, і та вправно запакувала річ, відчинила касовий аппарат…
Немов уві сні молодик здійснив усі належні при покупці операції, продовжуючи поїдати Алісу очима.
— Ви працюєте тут? — нарешті наважився запитати він.
— Ні, - відповіла Аліса й почала вішати сукню на вішалку.
— Дівчина — моя кліентка, — з посмішкою пояснила Олена Олександрівна. — Ось зайшла вибрати сукню й, здається, нічого підходящого не знайшла… Хоча я вважаю, що саме ця сукня їй дуже пасує… А, до речі, що скажете ви як чоловік?
Олена Олександрівна взяла в дівчини вішалку з сукнею, приклала до неї й знову весело підморгнула, мовляв, вчися доки я жива!
— Не знаю… Треба побачити, — розгублено вимовив покупець.
— Нема проблем! Алісо, дівчинко, тобі не важко знову перевдягтися?
Гра явно затягувалася… Аліса захвилювалася, відчуваючи якийсь підступ: власниця крамниці, певно, намірялася продати сукню — якщо не їй, то цьому диваку, що так захоплено поглядає на неї.
— Не важко, але я не хочу, — сказала вона. — Тим більше зараз усе одно не можу купити її.
— А скільки коштує ця річ? — запитав молодик.
Хазяйка назвала ціну.
«Ну от і все, — подумала Аліса, — спливає моя сукня…»
— Чому ж ви не берете її? Це не дорого… — звернувся до неї молодик.
Аліса вже вішала сукню на кронштейн, відчуваючи себе Попелюшкою.
— Для вас, можливо, і недорого… — пробурмотіла вона.
— А якщо сукню куплю вам я? — раптом тихо вимовив чоловік.
Олена Олександрівна, утративши всю свою респектабельність, аж присвиснула і, мов дівчисько, заплескала в долоні: «Браво!»
Аліса заклякла. Звісно, в фільмах чи жіночих романах часом виникають такі от «принци» у шикарних авто, що зупиняють на запилюжених дорогах, щоб підібрати гарненьку «попелюшку» й зробити з неї господиню свого розкішного замку. Але так буває лише в кіно.
— Про це не може бути й мови! — суворо відповіла вона.
— Я так і думав… — розгублено вимовив чоловік. — Ви не з тих, хто приймає такі подарунки. Хоча, повірте, для мене ця сума — не суттєва. Навряд чи ви мене зрозумієте, просто мені було б дуже приємно зробити щось хороше для такої гарної дівчини, як ви.
Тут уже Аліса не змогла втриматися від посмішки й поглянула на «добру фею» Олену Олександрівну.
— Мені сьогодні таланить на чарівників! Ніби я дійсно потрапила до країни чудес! Але я знаю інше: безкоштовний сир буває тільки в мишоловці! Дякую і — до побачення.
