А може, він, той, що стріляв, зараз ще десь бродить лісами, підкрадається потай до золотих міст, з нена-бистю наслухає радісний гомін народів?
«Маковею, зроби ради мене те, зроби ради мене оте».
«Встань, то я все зроблю! Живи, то я все зумію!»
«Розшукай того, що стріляв із-за дерева! Покарай, засуди його, страть. Тоді я оживу, і прийду до тебе, і скрізь буду твоєю супутницею…»
Маковея підняв на ноги трикратний салют, яким полк проводжав у братську могилу Ясногорську та її товаришів.
Вже було сказано прощальне слово, вже люди розбігалися по своїх місцях, виконуючи команди, збираючись знову в дорогу. Он пробіг, розчервонівшись, Сагайда, он пробіг, нахилившись, Черниш, незграбно тикаючи пістолетом у кобуру, і щоразу мимо. Край шляху, серед палаючих маків, зостався свіжий горбик землі з маленьким гранчастим обеліском: п'ятикутна зірка вінчала його.
Вогка могила ще парувала, дихала з-під обеліска тремтливим прозорим маревом. Велике сонце, яке нагрівало в цей день далеку трансільванську сопку, гріло своїм щедрим промінням і цю пірамідку свіжої, паркої чорноземлі, вирослу край шляху, на відстані гарматного пострілу від Праги.
Станеться так: надвечір прийдуть на бойовище чехи і чешки з довколишніх сіл, знайдуть братську могилу загиблих, ретельно обкладуть її червоними маками. Всю ніч стоятимуть над нею в німій присязі з запаленими свічками в руках. І все, що передумають чеські дівчата в цю травневу ніч, вже не забудуть вони ніколи.
Квіти на могилі не всохнуть від спеки: замінювані кимось щодня, вони будуть завжди живі.
А ще пізніш в історії полку під датою 9 травня 1945 року з'явиться лаконічний запис:
«Бій у долині Червоних Маків».
Команда шикуватись вивела Маковея з важкого забуття. Він одразу згадав, що в нього є автомат, що в нього є кінь з кличкою Мудрий, що десь на возі лежать його апарати і клубки червоного кабеля.
- Де ж Мудрий?
Мудрого йому підвів Роман Блаженко. Сам поправив сідло, сам підтяг попругу.
Вже коли полк рушив своїм попереднім звичним ладом, поруч з Маковеєм опинився Черниш. Потемнілий, зарослий, не молодий уже, як раніше, а якось одразу наче постарілий. Весь - мов худе, смагляве, мускулисте пасмо. Міцно, ніби назавжди, стиснуті губи. Сухий антрацитовий блиск в запалих очах. Голова опущена на груди, плечі гостро підняті, наче лежать за ними втомлено складені крила.
З кілометр їхали мовчки, коліно в коліно. І навіть це суворе мовчання зближувало їх. Потім якось наче ненароком переглянулись роз'ятреними, скорботними очима.
«Маковею, це ти поруч мене?»
«Це я, лейтенант».
«Ти любив її?…:»
«Так».
І обом раптом стало зрозуміло, що відтепер вони будуть до болю близькі й дорогі один одному, ще ближчі й дорожчі, ніж раніш, не замінимі ніким.
Всю дорогу їх бачили поруч.
В першому ж селі, що його проходив полк після бою, мінометники впізнали Шуриного коня. Він стояв на майдані серед гучномовців, високо піднявши голову, оточений чехами й чешками. Збруя на ньому вже була в порядку, сідло - на місці. Радісні, галасливі, як пташенята, діти юрмилися довкола коня, навперебій хапалися за стремена, просили батьків, щоб посадили в сідло. Дорослі висаджували їх по черзі. Щохвилини в сідлі з'являвся, щасливо озираючись навкруги, якийсь новий білоголовий вершник або юна хоробра? вершниця. Весь сонячний майдан лящав дитячим дзвінким щебетанням.
Глава XXX
Тим часом віковий бастіон слов'янства на заході - чеська красуня столиця вирувала радісііою повінню свята.
Злата Прага…
В цей день вона була справді золотого. Наче всі попередні весни, викрадені в неї окупантами, зараз повернулися їй потрійною своєю дзвінкістю, розкішшю сонця, повноводдям музики. Людськими шумливими ріками затопились празькі сади, вулиці, майдани. Урочисто вишнкувалась проспектами зелена варта каштанів-почесна варта весни. З краю в край квітує Вацла'вське намєстє, цей празький Хрещатик… Прапор-и, музика, пісні…
Стоїть на Старомєстському майдані вкарбований у віки Ян Гус, оглядає сяій старовинний град. Ще ніколи цей слов'янський град не був таким молодим та сонячним. Ще ніколи гаки-й щасливий гомін не клекотів тут від краю до краю…
Стоять на Карловім мосту гігантські скульптурні постаті, суворі святі і воїни, дивляться на яскраво прикрашені набережні, на спокійні води синьої Влтави. В цей день Влтава не тьмариться жодною хмаркою, бо не тьмариться небо над нею. Радіє Мала Страна. Вже не падає тінь на Злату Улічку, вузьку та покручену пристань середньовічних мрійників-алхіміків… Сьогодні вона стала справді золотою «е в мріях, а наяву. Сьогодні вона вся купається в сонці, і радість бурхає тут такими ж гарячими хвилями, як і на широких празьких майданах, на залитих сонцем проспектах…
Стоять на вулицях до самих передмість десятки тисяч пражан, ще змарнілих від хронічного недоїдання, бурхливо сп'янілих від чистого повітря волі. Хіба не про цей день мріяли вони но'концтаборах, по вогких підземеллях та в похмурих камерах Панкраца? Чудові магістралі, очищаючись від барикад, витягуються в далеч, біжать десь за місто, мовби до самого сонця.
Прага співає, дзвенить, тріумфує, впиваючись радістю весни й перемоги.
Всі радіостанції транслюють радянські марші. Крізь радісний гомін овацій, крізь невщухаюче на протязі кілометрів тисячоголосе «наздар!» проходять танки переможців. Оклечані зеленню, засипані квітами, вони пропливають над людським морем, мов величезні живі клумби. А на танку, в замасленому шоломі, з розгорнутим прапором у руці, стоїть добродушний русявий хлопчина, усміхаючись до народів своєю широкою, впевненою посмішкою:
- Порядок в танкових частинах!
Так ось який він, боєць армії-визволительки… Десятиліттями його оббріхували. Десятиліттями народам світу говорили про нього неправду. Тепер він, почувши заклик знемагаючої Праги, прийшов сюди залізним маршем, високо випростався на своїй уквітчаній машині,
