Гули під ними соснові дошки переправи, сонце млявило, як перед дощем. Шуміла річка, вкрита білими сережками піни, руді хвилі арміями котилися десь із високих гір у далеке море. Попереду з-за гори вставала синя хмара; дорога за переправою підіймалася все вище, і було таке враження, що то не хмара перед ними, а також гора і до неї можна дійти.
Козаков у своїх трофейних чоботях з широкими, низькими халявами, в яких він здавався трохи розкарякуватим, ішов, ступаючи на п'яти, подавшись усім корпусом вперед, і розповідав, що він тікає з госпіталю. Там, бачите, його лікували після контузії електричними лампами, щоб не сіпалися повіки і не дрижали руки, коли хвилюється. Однак, почувши, що його частина разом з арміями 2-го Українського вже перейшла кордон, він не стерпів далі «кантування» в тилу:, його смертельно «потягло» до братви.
- Тягне, ой як тягне, товаришу, - говорив Козаков. - Мабуть, для гражданки я вже остаточно пропаща людина. Так уже, мабуть, і залишусь вічним солдатом.
- Вічний солдат, - посміхнувся Черниш, відходячи серцем. - То колись тільки вічні студенти були… А, до речі, як ви про мене вгадали?…
- Що свіженький, з училища? Ще б пак, не вгадати… У мене ж око розвідника!
На самій горі, понад шляхом, маячив білий стовп. Піднявшись вище, вони побачили, що то не стовп, а високий кам яний хрест, побілений колись вапном і прикритий зверху дощаним козирком; козирок уже почорнів і пожолобився від часу. На хресті було прибите розп'яття. Воно також потемніло й потріскалось на сонці та вітрах.
- Ось наше «Л», - жестом вказав Чернишеві Козаков на велику літеру, що її хтось розгонисте накреслив вуглиною під самим розп'яттям, поставивши стрілку на захід. - Значить, топаємо правильно.
На захід, на захід! Ніби пройняті разом одною думкою, вони обернулись і глянули вниз, на переправу, на річку, що стала знову кордоном. За річкою у тремтливому мареві розстилався рідний край. Здавалось, якби не те тремтливе синювате марево, то всю країну їм було б видно звідси як на долоні: і широкі поля, перериті окопами, і спалені села, і чорні руїни міст, і грузькі нескінченні шляхи, захаращені кістяками обгорілих машин. Криваве перехрестя, трагічне поле битви, сплюндрований рідний край! Звідси ти ще рідніший синовньому серцю.
Обличчя Козакова стало зосередженим, і з нього зникло легковажне лукавство.
- Товаришу молодший лейтенант, бачив би ти нас, коли ми тільки вступали на Україну… Весною це було, на світанку… В грязюці по пояс, голодні, виснажені. Подумати тільки: Україна… два роки не бачили її, два роки тільки чули, як вона стогне, та бачили здалеку, як вона горить. А тут тобі кінчається Курщина, і вже за радгоспом, знаємо, Україна. Не спали перед тим кілька ночей, їли самі буряки, а де й сили взялося! Штурмом захопили радгосп, балку перелетіли на крилах. «Оце, - гукає комсорг Ярославцев, глянувши на карту, - уже Україна!» Скільки було нас там, різні нації - і сибіряки, і таджики, і українці, і білоруси - всі, як один, впали навколішки,поцілували землю… І, повіриш, заплакали ми, як діти. Стоять серед неораного поля навколішках - бородаті, в шинелях, забрьохані, без шапок… Ех!
Незчулись, як набігла тінь, скалкувата, крем'яниста земля потемніла під ними і, здавалось, злегка загойдалась, мов хитка палуба. Вони вперше помітили й відчули, що земля під ними чужа. Залопотів дощ, і між крем'яхами по червонястій пилюці заскакали димки, ніби від розривних куль.
- Де твоя шинель, сержанте? - спитав Черниш, скидаючи свою.
- Шинель знайду, - знехотя відповів Козаков. - А поки що можна перестояти під оцим грибком. - Сержант став під козирок, напнутий над розп'яттям. - Святий не прожене?
- Це спаситель… Ховайсь під мою шинелю, сержанте.
Вони накрились шинелею обидва.
Дощ, пускаючись щодалі рясніше, лопотів об шинель, а там - далеко внизу, на рідній стороні, - ще світило сонце. Матово-біла дощова коса, повільно, мов грандіозна завіса, рухаючись над полями, ще не дійшла туди: зеленіючі лани востаннє посилали звідтіль свій сонячний усміх на цю чужу, непривітну гору з одиноким розп'яттям. І Черниш - ще зовсім юний, затягнутий новими ременями, і Козаков, який горбився біля нього, щоб, випрямившись, не стягнути з офіцера шинель, - обидва довго і пильно вдивлялися в ту сонячну панораму, ніби хотіли ввібрати її в свої серця і понести далі з собою.
Глава II
- Ти звідки? - запитав Черниш Козакова.
- З Донбасу.
- Батько, мати пишуть?
- Яз дитбудинку. Шахтарчук.
- Сирота?
- О! Який я сирота? Сироти - це діти. А мені вже… скільки ж це мені… З двадцятого… Да… З тисяча дев'ятсот двадцятого на світі цей потомок шахтарський.
Дощ згасав так само швидко, як і пустився. Чим далі рідше ляскали останні краплини по розп яттю. Дощ змив з нього пилюку, і кров з пробитих цвяхами ніг спасителя соталася тонкими струменями, наче зовсім свіжа.
Вийшли з-під накриття, і Козаков став крутити цигарку.
- А боги в них такі, як і в нас, - зауважив він, спідлоба поглядаючи на білий хрест із розп яттям. - За що ж його розп'яли?
- То ціла історія, - стримано сказав Черниш, одначе розповідати не став.
- Отже… вперед на захід?
- Марш!
І вони рушили. Липка глина набиралась на чоботи, і стало важко йти.
- Важка земля, - зауважив Козаков, хмурніючи. - Там було легше.
Озирнулися ще раз. Очі Черниша засвітились і поглибшали.
- Мати Вітчизно! - мимоволі вирвалось у нього по-юнацькому дзвінко й урочисто. І навіть для Козакова, який не терпів ніякої урочистої пишності, ці слова зараз прозвучали щиро й природно.
- Жди нас, - сказав сержант. - Або повернемось з перемогою, або ж… не повернемось зовсім!
Вони почали спускатися з кряжа, і рідна сторона швидко зникала за горбом.
