В перші дні перебування Ясногорської в батальйоні їй довелось пережити немало прикростей. З різних боків на неї повели наступ нав'язливі поклонники з числа зовсім юних офіцерів, які прибули в полк уже після загибелі Брянського. Діставши від дівчини одкоша і все ж не втрачаючи надії рано чи пізно домогтися взаємності, ці орли стали на диво часто хворіти. Шуру викликали то в одну, то в іншу роту: «Прийдіть, занедужав такий-то…» Воіга терпляче блукала по всіх підрозділах, не виявляючи ніяких серйозних захворювань. Залицяльники були здорові як бики. Водночас вона перевіряла особовий склад на знамениту «форму 20», нещадно ганяла неохайних за немиті руки, за нестрижені чуби, за брудні казанки.
На командний пункт поверталася стомлена, вся в глині, бо хоч у піхотинських траншеях і були настелені дошки та гардеробні двері, проте рідке болото чвиркало крізь них до самих колін.
«Захворів» якось і комбатів старший ад'ютант, капітан Сперанський. Він засів у своєму бліндажі і весь день не виходив на білий світ. Його «ламало й морозило». Увечері в бліндаж до Ясногорської з'явився ординарець Сперанського: капітан хворіє, просить зайти.
Шура, набігавшись за день по траншеях, мусила накинути на плечі шинель і знову йти. Наближаючись до ад'ютантової землянки, вона зачула там бренькіт гітари. Проте, коли постукала в двері, гітара замовкла, а натомість почувся майже стогін:
- Да-а…
В бліндажі було чисто, пахло парфумами, на столі горіла гільзова лампа. Капітан лежав на трофейних перинах, в головах у нього стояла блискуча, добута в бою угорська шабля. Треба сказати, що молодий капітан мав репутацію відважного офіцера.
«Пика - як не трісне», - подумала Ясногорська і, приховуючи роздратування, стримано запитала:
- Що з вами?
- Не знаю, Шуро, щось так… розумієте…
- Температурить?
- Здається, температурить. Поставили термометр, зміряли.
- Нормальна, - сказала Ясногорська неприязно.
- Чого ви сердитесь, Шуро? - підвівся на лікоть Сперанський, і великі голубі очі його стали затягатись меланхолійною поволокою. - Знаєте, яка тут нудьга…
Яка собача нудьга сидіти в цих прокислих виноградниках!… Рапорти та рапортички, слова живого не почуєш…
- Ви задля цього присилали ординарця?
- Шуро, а хоча б?… Шура задихалась.
- Капітан… Капітан… Ви - хам.
Щоб не розридатись, вона швидко пішла до виходу, притримуючи білими руками борти шинелі. На бліндажі в цей час загупотіло. «Підслухували в трубу, торти, - вилаявся в думці Сперансьний. - Роздзвонять тепер…»
Шура зайшла в свою вогку землянку. Долі, на брезентових носилках, спав санітар, накрившись шапкою, Дівчина добралась до своїх нар, роззулась і сіла, обхопивши руками коліна. Гірка образа ятрила її. Навіщо він так робить? Хіба вона винна, що така собача нудьга в цих чужих виноградниках? Хіба вона прийшла сюди, щоб стати комусь лялькою і розвагою? Ткнувшись головою в коліна, вона тут уже наплакалася вволю, хлипаючи, як маленька.
Наступного дня в батальйоні був Воронцов. Він зайшов з комбатом Чумаченком і до Шуриної землянки.
- Не дуже тут затишно, - сказав майор, присідаючи на нарах. - Як думаєш, Чумаченко?
- Недуже.
- Помінятись би вам, га? Не згоден? Комбат почервонів.
- Так от, Чумаченко, щоб вам не мінятись, ти сьогодні ж накажи поставити сюди пічку… Звичайну пічку,
Розумієш? Може, тут ще доведеться пораненим лежати, а й дочка, бачиш, аж посиніла.
Ясногорська справді стояла бліда, з синіми смугами під очима.
- Тоді ви були зовсім іншою, - глухо заговорив майор, звертаючись до Ясногорської. - Пам'ятаєте, в ешелоні?… Все гриміла своїми милицями через увесь вагон та застувала мені вікно. Навіть сварилась. А тепер…
- Я й тепер сварюсь, - скупо кинула Ясногорська. - Навчилась.
- Звичайно, як не навчитись… Такі університети… Клопоти нові… А тоді ви здебільшого рюмали ночами та пригадували…
- Я й зараз пригадую.
- Що?
- Так… всячину.
- Приміром?
- Приміром, вашу лебедину легенду.
- А-а, легенду! Пам'ятаю. Ні, то не легенда… У них справді так…
- Справді? - звела брови Ясногорська. - Тільки один-єдиний раз? На все життя?
- На все життя.
- А потім? Вниз головою?
- Не слід приймати це так близько до серця. Не забудьте, що лебеді - птахи. Чисті, красиві, оспівані всіма поетами, але тільки птахи.
- А в людей?
- А в людей так не може кінчатися. Хіба наші інтереси обмежуються цим? Лебідь!… Лебідь бачить тільки свою пару, своє озеречко, а людина - ого-го! їй видно куди ширші обрії! І назад, і вперед. Хіба є хто на землі крилатіший за людину? Так-то, дочко… А як тобі тут у нас?
- Добре.
Чумаченко полегшено зітхнув.
- Навіть добре? - здивувався майор. - Не набридають, не в'язнуть? Дають відпочити?
- Дають, - дівчина зашаріяась, як яблунька.
