свою табличку. І Станка повернулась!
Дивна річ — радість від усвідомлення того, що кохана знову буде зі мною, ніяк не могла пробитися в мою душу, запалити мене — вкрай знесиленого, отупілого в злигоднях та вогні останнього тижня. Ага, отже так, усе чудово склалося: вони висмикнули мене з самої колотнечі, й тепер знову піде життя — казка. Я і вона. І начхати на всіх і на все. На всі реальності світу, разом узяті. Я рішуче підніс ручку.
У заглибині моєї долоні ще рожевіла прим’ятина від руків’я автомата, а вказівний палець трохи потемнів на згині — від спускової скоби. Того першого дня путчу, коли ми глупої ночі пробилися до групи Діна, він ледве встиг перебалакати зі мною. Але розмова ця лишилась у мене в пам’яті назавжди…
— Ліно мені все розповів. — Він підвів на мене темні, без блиску очі. — Цікава історія…
Кажучи це, він весь час переводив погляд на карту — свіжу, із запахом друкарської фарби, з яскравими різноколірними стрілками. Карту склали жаби, ми знайшли її в кабіні ваговоза.
— Цікаво, що й казати. Все життя — у погоні за єдиним коханням, так я зрозумів? З краю в край…
— З реальності в реальність.
— Ну, це для мене надто мудровано, я простий горновий. Для мене є одна реальність, одна любов — революція. І для них теж.
Справді, всі, хто входив і виходив від Діна, кричали, курили, люто сперечалися, а іноді й мовчали, заглиблені у свої думки — наскільки можна бути заглибленим у такому гаморі, — всі ніби світилися зсередини небаченим ще, небувалим світлом. Тут, у колишньому офісі хімічного заводу, перетвореного на день у фортецю, був один з осередків повстання. З безладдя, з хаосу, викликаного несподіваним заколотом жаб, почала вже вимальовуватися ситуація. Місто двигтіло від канонади, за широченним вікном видніли заграви.
— Єдина реальність — це боротьба. Боротьба з тими за цих. Решта все проти цього не варте виїденого яйця. Коли вже тобі випало таке свято…
Він не доказав, певно, вважаючи, що нема сенсу переконувати в очевидному. З видимим зусиллям відірвався від карти.
— Ви показали непогані тактичні здібності. Кмітливість, оперативність, рішучість. Центр вирішив довірити вам ділянку повстання у районі Річкової, там уже зібрано загін. Ми повідомили туди про вас. Вирушайте, командуйте. Гадаю, це справжнє діло.
— Але ж я…
Він потис мені руку і взяв трубку телефону. Вбіг Ліно, з ним ще двоє, вони потягли Діна до вікна, тицяючи пальцями в нову заграву. Палали склади. Ще люди — зв’язкові, ополченці, поранені… Ледве я вийшов до ліфту, як поводатар трохи не бігцем потягнув мене до дверей, потім на мотоциклі — по нічному затемненому місту, серед стрілянини й пожеж, остерігаючись сліпої міни…
Я кинув ручку на стіл.
— А якщо я не погоджусь?
Нестор усе ще всміхався, він вважав, що це якийсь неврастенічний жарт, викликаний перенапруженням.
— Я не хочу повертатись.
І поки я це казав, всього мене знов пойняла тривога й неспокій, але тепер уже не за себе.
— Танки, танки з жабами!
— Що?
Можливо, він подумав, що я схибнувся, але тепер мені це було байдуже.
— Швидше варіатор! Я мушу негайно повернутися! Нестор уже зрозумів і зразу ніби згас.
— Спокійно. Ми ще тримаємо лінію аж до моменту підпису вашої дружини.
— К бісу дружину. Ви часом не маєте… протитанкових набоїв?
Судовий урядовець холодно дивився на мене.
З потерпілого, з жертви великого почуття, я у нього на очах перевтілювався у відщепенця, що знайшов своє покликання в чужій кривавій колотнечі. Але ця битва тепер не може бути для мене чужою…
— Ну чого ви стоїте? Я маю на це право, ви самі так казали!
— Все правильно. Але врахуйте — ця ваша ухвала остаточна. Більше не буде ніяких можливостей вибору. Повернення теж відпадає. — Він усе барився. — Я так зрозумів, вас там можуть уколошкати будь-якої миті?
— Вмикайте ж бо варіатор, хай вам грець!
За скляними дверима кімнати, в глибині коридора я помітив жіночу постать, що швидко наближалася. Несторова рука нестерпно-спокійно-болісно-неквапливо пройшлася по панелі пульту…
Твоя правда, Діне. Є тільки одна реальність, одна-однісінька, заради якої варто жити.
Олег Романчук
ОСТАННІЙ ВИНАХІД АРХІМЕДА
Не чіпай мої кола!
