— Бачите, мені не вдалося повністю встановити його значення.
— Надалі суд просить уникати малозрозумілих слів. Розповідайте.
— Його поява порушила деякі зв’язки.
— Що сталося потім?
— Потім відбулося капсулювання простору-часу навколо корабля цих істот. Корабель замкнуло у сферу силового поля.
— Яка небезпека чекає на мешканців планети, котрі опинилися всередині силової сфери?
— Нічого небезпечного. Хіба що хід часу всередині сфери буде трошки іншим. Але не набагато.
— Чи ви знаєте, що завдали шкоди розумним істотам?
— Та з якої речі! І потім я ще раз повторюю: я відмовляюся визнавати їх розумними. Розумні сидять у своїх оселях, а цього понесло чорт знає куди!
— Ще раз просимо уникати малозрозумілих слів.
4
— Капітане! Нас відносить!
Ван-Страатен люто уп’явся очима в помічника.
— Якого біса вам потрібно в моїй каюті?
— Нас відносить, — повторив помічник. З його плаща і капелюха лилася вода. — Погода сказилась.
— А мені чхати на погоду, зрозуміло? Ви, молокосос, сиділи б краще на березі під маминою спідницею! — Ван-Страатен відкинув помічника і ривком розчинив двері каюти. — Боцмане! — закричав він щосили, але його голос за свистом вітру й гуркотом важких, свинцево-чорних хвиль було ледве чути. — Боцмана до мене! — проревів капітан. — На щогли, дармоїди! — це стосувалося матросів, які скупчилися біля грот-щогли. — Хочете, щоб нас перевернуло? Де боцман?
— Змило боцмана, — похмуро відповів хтось із матросів.
— Туди йому й дорога. Хоч раз у житті нап’ється води замість рому. Ну? — Він вихопив із-за пояса пістолети. — Хто хоче за ним? Тільки із порцією свинцю на додачу?
Матроси полізли по вантах.
— Згорнути вітрила! — кричав Ван-Страатен, розмахуючи пістолетами. — Я сказав, що тричі обігну цей чортів мис, і я зроблю це! Бовтатимусь по морях хоч до страшного суду і щоб я здох, якщо не обігну його тричі! Чуєте ви? Тричі! Хай йому чорт!
Тільки-но він вимовив ці слова, як трапилося таке, що руда чуприна Ван-Страатена підняла капелюха і пістолети випали з ослаблих рук.
— Свята діво… — прошепотів він, витріщивши очі. — Господи Ісусе…
Верхівки щогл раптом засвітились яскравим біло-синім світлом.
Матроси сипонули на палубу й злякано скупчилися навколо капітана.
— Я тобі казав, Ван-Страатен, — ледве ворушачи білими губами, прошепотів один матрос. — Казав я тобі: не хули бога. Ось тебе й піймали на слові.
— Х-хто? — очманіло запитав Ван-Страатен, не відриваючи погляду від щогл, які рівно світилися мертвотним світлом.
— Хто, хто. Ніби сам не знаєш.
— Кепські справи. Тікати треба, — хрипло сказав другий матрос. — Тікати, поки не пізно.
І, розштовхавши інших, кинувся до борту.
— Стій, куди? — крикнув Ван-Страатен.
Але матрос, не обертаючись, махнув рукою, хутко перехрестився і стрибнув за борт.
І тоді сталося друге диво. Не долетівши до води, матрос ніби уткнувся в щось пружне та невидиме, і якась сила м’яко закинула його назад на палубу.
Це остаточно підкосило Ван-Страатена й решту команди. Не змовляючись, вони разом упали на коліна і почали голосно молитися. Молитва була дуже плутаною, всі давним-давно забули слова, та й останні події примушували зуби вистукувати неритмічний дріб. Але хрестилися вони розмашисто і старанно — навряд, щоб цієї хвилини на землі була щиріша молитва.
Нарешті всі повільно піднялися з колін.
— Що це з морем? — із жахом прошепотів Ван-Страатен.
Важкі сіро-свинцеві вали, як і раніше здіймались і опускались, піднімаючи міріади бризок, але жодна краплина не долітала на палубу судна. І жоден звук не долетів до слуху моряків, ніби судно було обтягнуте непроникною плівкою.
— Здається, ми стоїмо, капітане… — розгублено сказав хтось із матросів.
Справді, палуба була нерухома. Проте судно не стояло. Воно плавно і швидко ковзало по верхівках хвиль — геть від неприступного зачарованого місця.
