— Віднині й довіку, Романе, наше життя належить народові!
Гучно падають грудки землі, засипаючи чиюсь голову, обхоплену руками. Поряд здійнявся стовп грязюки, ще один… З тріском спалахнуло сухе дерево, яскраво виділяючись на тлі чорного диму.
Потім настала тиша. Людина обережно струсила з каски землю, підвела голову. Це Роман. Зігнувшись, юнак зробив коротку перебіжку і провалився в траншею.
Оглушені вибухами, стрільці насилу приходили до тями. Вони мовчки викручували мокрі поли шинелей, витирали на обличчі липку грязюку, якою була залита вся траншея.
Важко переводячи подих, Роман покосився на найближчого січовика.
— Живий, Степане?
— Га? — Сильно горблячись, солдат повернувся до хорунжого.
— Живий, кажу?
— Та господь милував. А от хлопці… хлопців половина полягло.
Стиснувши голову, Степан похитнувся, ніби під ним іще гойдалась від вибухів земля. Десь неподалік дрібно застукотів кулемет і зразу ж густо заляскали гвинтівкові постріли…
Спираючись на приклад, з грязюки піднявся молодий стрілець, з ненавистю глипнув на Романа.
— Воюємо… а за кого воюємо? За австріяків? — Стрілець спересердя плюнув і знеможено прихилився до напівзгорілих дощок, які прикривали мокрі стіни з клейкої глини. — Хіба ми для них люди? Лайно!.. А як до атаки — ми перші! Що ж це таке, пане офіцер? На забій нас, як бидло?
Роман гнівно випростався. Та цієї миті один із солдатів дико загорлав: “Лягай!” і впав лицем у рідку грязюку.
Виття снаряда перекрило всі звуки. Роман, тягнучи за собою розгубленого Степана, втиснувся в стіну траншеї. Над бруствером здійнявся чорний стовп землі. Хтось нестямно закричав. На людей посипалося каміння, обгорілі шматки колод і грудки глини.
Надривно стогнав поранений. Ошаліло водячи заліпленими грязюкою очима, стрільці, здавалось, виповзали із свіжих могил.
Степан обережно підвів голову, вдячно глянув на Романа.
— Пане хорунжий, ви завше до мене по-доброму. Постережіться, пане хорунжий. Чуєте?
Дим у траншеї повільно розсіювався. Насилу витягаючи ноги з в’язкої глини, наштовхуючись один на одного і голосно лаючись, січові стрільці розходилися по своїх місцях.
Долаючи заціпеніння, Роман напружено вслухався в квапливий шепіт солдата.
— Хлопці щось лихе задумали. Бігме постережіться.
Роман швидко йшов по зруйнованих окопах, низько пригинаючись під балками розбитих бліндажів і перебігаючи відкриті місця. Десь далеко не змовкала канонада, спалахувала шалена гвинтівкова стрілянина. Кілька сліпих куль свиснули над головою хорунжого.
Іван Варгун задумливо оглянув солдатів у брудних шинелях. Стрільці примостилися біля нього на виступах глибокої траншеї, або, вибравши сухішу місцинку, просто на ранцях і ящиках з-під патронів.
— От і виходить, панове стрільці, що нічого нам ділити з руським вояком. — Варгун перечекав шум вибуху, від якого задзвеніли консервні бляшанки на дротяному загородженні. — Бідняцьке горе у всіх однакове…
Приземкуватий солдат махнув рукою на перев’язі, скривився від болю, злісно буркнув:
— Ми люди підневільні. Тицьнули гвера, перехрестили…
і гайда!
— А не послухаєш, — підхопив літній стрілець, — поставлять перед командою — і нема хлопа.
— А на те, хлопці, є рада: повернути багнети проти тих, хто з нас шкуру лупить, — м’яко перебив Іван Варгун. — А не подужаємо самі — покличемо на допомогу руського брата!
Один із стрільців — молодесенький, майже хлопчик, у широкій, не по плечах шинелі, з сумнівом кивнув головою на звуки канонади. Ніби відповідаючи на його німе запитання, Іван сказав:
— Але для цього, стрільці, треба кінчати братовбивчу війну.
Раптом Варгун побачив у дальньому кінці траншеї Романа: юнак підсковзнувся на повороті, мало не впав і, задихаючись від важкої і небезпечної дороги, зупинився, привалившись до мішків з піском… Їхні погляди зустрілись.
Січовики щільно зсунулись, закриваючи агітатора. Кремезний стрілець піднявся з ящика, пішов назустріч хорунжому, за ним рушило ще двоє солдатів.
Роман, засунувши руку в кишеню, примружився, вдивляючись у сірі, похмурі обличчя січовиків.
— За півгодини атака, — нарешті твердо мовив Роман. — Наказано провести мене до пана хорунжого.
Кремезний стрілець кашлянув у долоню і простуджено прохрипів:
— Перепрошую, пане офіцер… але… — Він не знайшовся, що сказати, знову кашлянув і поліз собі за пазуху.
Побачивши білий прапор, Роман остовпів, напружився… підскочив до стрільця, вдарив його… Рвонувшись убік, вихопив пістолет, але миттю був збитий з ніг. Солдати з силою вивернули йому руки за спину і потягли по траншеї.
Кремезний стрілець підняв над бруствером клапоть білої матерії, прив’язаний до саперної лопатки.
Біля входу в міцний бліндаж Роман зробив відчайдушну спробу вивернутися з рук солдатів, але сильний удар ногою в спину жбурнув його на тверду долівку. Юнак скрикнув від гострого болю в потилиці, конвульсивно вигнувся, втрачаючи рештки сил, розслаблено розпластався і прикрив повіки…
На тапчані, збитому з дощок, заворушився Орест. Відштовхуючись зв’язаними за спиною руками, він підсунувся до краю тапчана, сповз із нього і, впираючись у долівку каблуками чобіт, перехоплених мотузком, ривками наблизився до Романа.
В кутку бліндажа хтось натужно прохрипів і почувся вигук:
— Всі ви свині! Прокляті, брудні свині! Ви і ваші солдати! Всіх повішу! Всіх! Всіх!..
Австрійський капрал, судорожно звиваючись у путах і випльовуючи прокляття, люто крутився на підлозі, намагаючись звестись на ноги.
— Всіх повішу! Вас і всіх ваших людей! На одній гілляці. Кляті свині!..
Орест співчутливо вдивлявся у змучене, з кривавими саднами Романове обличчя. З кутка все ще лунали істеричні вигуки нестямного капрала.
— Заткніть пельку, капрале… Бридко, — роздратовано кинув Орест і тихо покликав друга: — Романе… чуєш, Романе?
Австрійцеві вдалося звестись на ноги майже на повний зріст, але, не втримавши рівноваги, він гепнувся на підлогу й завив зі страху і безсилля.
