Розділ IV
У Криму
Взріла корчі все зелені
В синіх горах Криму,
Полонини Чаїрдагу —
Мов квітки килиму…
I
— «Відкрий свої очі й дивися. Бо що побачиш тепер, того вже ніколи не у зриш!»
Сими словами Корану відізвався старий турок, купець Ібрагім до свого вірменського спільника в місті Бахчисараю, привівши до нього щойно куплену невольницю.
Старий вірменин подивився на свіжий товар, і його очі весело блиснули.
— Ва, ва,[5] — сказав по хвилі, скривившися. — Ти, певно, заплатив тілько, що за ті гроші можна б купити дім у Кафі, в самій пристані!
— О, заплатив я багато, — сказав Ібрагім. — Але варт!
— Що варт? Як варт? Чому варт? Що на ній єсть? Ледви на ногах стоїть! Кому її продамо? Я гадав, що ти купиш бодай три або чотири здорові дівки за ті гроші, які ти взяв!
— Слухай! — відповів спокійно старий Ібрагім, відкриваючи верхній одяг і руки молодої дівчини, що вся запаленіла від сорому. — Ти подивися тільки! Вона така гарна, що я раджу якнайскорше вивезти її з Бахчисараю до Кафи. Там у гурті лекше її укриємо до слушного часу. Бо тут забере нам її котрий-небудь зі синів Могаммед-Гірея, а заплатить тілько, що й плюнути не варт!
— За неї ніхто багато не заплатить! Вона хора!
— Не говори дурниць! Я сам взяв би її до свого гарему і мав би потіху на старі літа. Але се задорогий для мене товар! А хора вона не єсть, тільки втомлена дорогою і татарською тресурою. А ти не був би втомлений, якби так тебе кілька тижнів гнали, як коня на ременях?
Старий вірменин знав се, а сперечався лише по своїй торговій звичці. По хвилі сказав:
— Може, її троха підховаємо і продамо якому баші.
— Ні, — відповів Ібрагім. — Я вже думав над тим. Ми її не троха, тільки довше підховаємо… А потому я сам повезу її продавати.
— Чому ти сам?
— Бо я сподіюся вкрутити її бодай на служницю до гарему, може, навіть якогось дефтердара:[6] се лучше для нас, ніж до баші. Хто знає, як вона нам може стати в пригоді.
— Ліпше не мати пригод! А заки вона здобуде собі ласку якої жінки великого пана, нас уже може й на світі не буде.
— То діти наші будуть!
На се старий вірменин був чуткий. Він подумав хвилю і сказав:
— Добре, повеземо її завтра до Кафи. Але я за тим, щоб її якнайскорше продати. Такий товар недобре довго держати!
— Побачимо, побачимо!
— А кілько ти дав за неї?
Старий Ібрагім назвав ціну — і почалася сварня! Настуня не розуміла їх розмови, тільки догадувалася, що не попала в найгірші руки і що оба купці радяться та перечаться над тим, як її найпоплатніше ужити. Коли дивилася на них, була рада, що не попалася в руки напівдиких татарських ватажків і торговців живим товаром, які розібрали поміж себе її товаришок.
Вірменський купець, не перестаючи сваритися з Ібрагімом, отворив двері й закликав невольницю. Не треба було її довго кликати, бо вона підслухувала під дверми. Він рухом руки показав їй Настю, й обі вийшли. Невольниця завела її в якусь кімнату з заґратованими вікнами, декуняли вже інші невольниці. По їх обличчях видно було, що також недавно привели їх сюди.
Служниця, що привела Настю, сказала до неї тільки одно слово:
— Кафе![7] — і показала рукою далечінь.
Настуня остала з товаришками недолі. Порозумітися з ними не могла. Страшно втомлена заснула під натовпом думок з молитвою на устах. Збудили її аж до вечері.
Проковтнула шматок коржа і троха молока та знов заснула.
А як пробудилася ранком, побачила на подвір’ю запряжену татарську телігу й обох своїх власників, готових до подорожі. Її закутали в якісь старі лахи й посадили на віз.
Оливними гаями й дубовими лісами їхали вони попід чудові гори, де на верхах пишалися вічнозелені, чатинні дерева і корчі. На їх узбіччях видніли винниці й огороди та сади з олеяндрами, магноліями, туліпанами, миртами, мімозами і гранатами. На синім тлі полудневого неба колисалися злегка корони кипарисів і дерев лаврових. Дорогою минали чудові ломи ріжнобарвного мармору й цілі валки маж, що везли білу сіль. Краса чудової кримської природи відривала думки молодої невольниці від понурої дійсности й непевної
