Ляшка усміхнулася з прикрістю і сказала:
— До такої, як тебе призначили, ще добре дістатися.
— А до якої школи мене призначили?
— Тебе призначили таки до дійсної науки. Навчать тебе читати й писати по-свому та, може, своїх рахунків і спробують продати як служницю до гарему якогось могутнього баші або дефтердара, що має ласку в хана.
— Нащо ж їм сього?
— Аби мати через тебе знакомства і поміч в ріжних справах.
— А що ж служниця може зробити?
— Як де, як котра, як коли. Не одно вишпіонувати можна. Ті хитрі генуенці вже все обміркували.
— А до якої школи призначили тебе?
— Мене до зовсім інакшої. Гарних дівчат призначують вони до гаремів своїх багатих панів і вельмож та відповідно кормлять і виховують. Ти бачила, кілько харчів принесли мені?
— Бачила. Дуже багато.
— І я все мусіла з’їсти. Бо якби не з’їла, то знов дістала б кільканадцять батогів, хоч я вже така збита, що сидіти не можу.
— За що?
— За непослух, кажу. От мене висікли за таке. Приїхав з Трапезунта якийсь старий баша, що хотів вибрати собі між дівчатами нашого пана, — чи панів, бо вони спілку мають, — якусь гарну дівчину до гарему. Привели мене, гарно одягнену, й наказали мені виконати при нім усе, чого мене вчили в моїй школі.
— А чого ж тебе вчили в твоїй школі?
— Се не така школа, як ти думаєш. В тій школі, де я була, мало вчать, але основно вчать їсти, танцювати їх танці й інакше поводитися супроти старих, а інакше супроти молодих.
— Як же?
Молода ляшка Ванда трохи засоромилась. Але сказала:
— Як приїде молодий, що хоче купити дівчину, то вона має заховуватися дуже несміло, спускати очі вниз, закривати їх стидливо руками і так заінтересувати його.
— А старого як?
— Старого зовсім інакше. Йому має дивитись просто в очі, робити до нього гаряче, огнисте око й очима немов прирікати йому розкіш, аби купив.[8] Отож приїхав тут до нашого пана старий як світ баша з Трапезунта. Кількадесять найкращих дівчат уставив йому наш пан у ряди, а між ними й мене. Всім нам остро пригадали, як поводитися. Баша, опираючись на палиці, переліз попри нас і кожду оглянув. Я як подивилася на нього, то мало не зімліла: старий, згорблений, каправий, голос має, як сухе, ломане дерево. А він якраз показав — на мене! Вивели мене з ряду ні живу ні мертву, й сам пан запровадив мене до окремої кімнати зі старим башою, де той при нім мав мене докладніше оглянути. Наш пан ще по дорозі давав мені очима знаки, як поводитися. Але я постановила собі поводитися якраз інакше, ніж мене вчили.
— І доконала свого?
— Так. Старий баша приступав до мене кілька разів, а я ні оком на нього не глянула, хоч мій пан аж кашляв з гніву. І баша сказав йому при мені: «Що ж! Вона гарна, але без життя. Не хочу!» Та й поїхав, не купивши нікого!..
— Я так само зробила б.
— А я вже ні, нехай діється, що хоче. Бо через тиждень били мене тричі на день так, що я від пам’яті відходила. Більше не хочу того. Коби тільки той сам баша не приїхав удруге.
Дрож потрясла нею. Настуня потішала її.
— Адже він уже тебе не схоче.
— Ага! Ніби він пам’ятатиме, що вже раз оглядав мене. Приберуть мене зовсім інакше, волосся опустять на груди, не назад, — о, бачиш, яке гарне волосся виплекали в мене! Вони знають, як се робити!
Показала своє дійсно гарне і буйне волосся та й, відітхнувши, додала:
— Маю таке прочуття, що той старий труп таки купить мене!
Почала плакати тяжко.
— А що ж він тобі зробить, як ти не любитимеш його, навіть коли вже тебе купить?
— Ех, як же ти нічого не знаєш про се, що вони виробляють з непокірними невольницями, які не піддаються всім їх забаганням! Поживеш, то почуєш. І тут між нами є такі, що були вже в гаремах у Царгороді, і Смирні, і Єгипті. Оповідають страшні річі.
Настуня задумалася.
Перед її очима стояв розірваний ланцух на Тринітарській церкві монахів як символ усього найкращого. Щойно тепер зрозуміла, що значить невольниця, а що свобідна людина. Розірваний ланцух на Тринітарській церкві видався їй золотим символом, дорогим над усе. Нараз прийшло їй на думку, що коли сьогодня вчує голос дзвону з тої церкви, то відзискає свободу.
Пригадалося їй, що батько її дуже не любив таких забобонних повірок. Але не могла опертися тому, що тепер уродилося в її душі, хоч воювала з сим. «Може, сьогодня неділя?» — подумала. Бо в дорозі втратила рахубу днів. А боялася запитати товаришку недолі, чи вона не знає, що сьогодня за день: хотіла якнайдовше дуритися, що сьогодня неділя і що зараз задзвонять на вечірню молитву в Тринітарській церкві. Той голос мав для неї бути знаком, що буде ще свобідна, на волі, вдома, в ріднім краю. Ті два поняття: рідний край і свобода — лучилися в її думках і мріях нерозривно.
«Не мав слушности батько, коли говорив, що здоровля найбільше добро людини, — подумала. — Бо ще більше добро свобода».
Але не давала по собі пізнати того, що діялося в її душі. Інстинктом чула, що веселість і глибоке почуття радости з життя — одинока її оборона.
— Не журись, — сказала до ляшки. — Що має бути, те буде!
І затягнула таку веселу пісоньку, що й Ванда повеселішала. Так перебалакали аж до вечера, а — дзвін не задзвонив… Прийшли з робіт інші товаришки. Від тої, що мала червону шарфу, довідалась Настуня, що вже завтра поведуть її в школу і що там є вже двадцять дівчат, крім неї. Вона єврейка з Київщини, а є там ще дві грекині і інші з ріжних земель. Головних учителів мають двох: оден турок, оден італієць…
По вечері дівчата знов почали виходити.
