— То, може, уповажниш мене говорити в тій справі з християнським патріархом…
— З християнським патріархом? Чейже він не навертатиме християнки на іслам! — сказав молодий султан з найвищим здивуванням.
— Сам не буде. А може знайти такого, що може се лучше зробити, ніж наші улеми. Не забувай, падишаху, що Аллаг віддав тобі владу над ними і що вони, може, посвятять одну душу для ласкавости серця твого…
Молодий султан подумав і сказав:
— Муфті Кемаль Пашасаде недаром уважає тебе своїм приятелем. Нехай буде, як кажеш! Тільки скоро роби се діло. Вступ маєш кождої хвилі.
Авдієнція була скінчена.
Ще того ж дня вернув до султана Мугієддін Мудерріс.
— Що сказав християнський патріарх? — запитав султан.
— Відмовив, — відповів спокійно Мугієддін. Султан скипів. Обличчя мав спокійне, але під очима дрижали м’язи. Запримітив се старими очима Мугієддін Мудерріс і сказав помалу, слово за словом важучи, мов на вазі:
— То моя рада була зла, не його рішення. Нехай же твоє рішення не буде менше справедливе, ніж його. Не забудь, о могутній, що боротьба з жінкою не виграється насильством. Я передумав дорогою відповідь патріарха і всі наслідки її. Та й кажу тобі по щирості серця свого: ніколи не прихилиться до тебе серце тої невірної, ні не змінить вона щиро віри своєї, коли б ти із-за неї покарав християнського патріарха. Силою з жінкою не виграєш справи.
Султан помалу охолонув. По хвилі запитав:
— Отож що тепер радиш робити?
— Заки я був у патріарха, улеми знайшли вже бувшого їх монаха, і то з землі Роксоляни, що втік з монастиря і приняв віру Магомета. Я ніколи не дивився добрим оком на таких людей, але тут він може зробити прислугу тобі. Іншого способу не бачу. Коли дозволиш, він іще сьогодня може говорити з тою невольницею.
— Роби, що уважаєш! — відповів коротко Сулейман. І додав: — Освоєними соколами ловлять соколів диких.
— А сей бувший монах хоч не сокіл, то дуже бистрий ястріб. Його знають наші улеми і кажуть, що він дуже спритний. Вже не раз уживали його.
— Побачимо! — сказав Сулейман. Мугієддін-Мудерріс низько склонився і вийшов у задумі.
V
Ще того ж дня сталася в султанській палаті подія, якої не було, відколи в ній засіли предки Сулеймана: до гарему падишаха впровадив за його дозволом сам Кізляр-ага бувшого монаха й завів його до кімнат молодої Хуррем. І оставив його сам на сам з нею, тільки поставив сторожу з чорних євнухів під дверми.
Настуня, хоч знала строгі закони гарему, майже не здивувалася тим, що до неї допустили чужого мужчину.
Відчула, що він приходить у зв’язку з султаном. Але в якім? Сего не могла додуматися, хоч з найбільшою увагою вдивлялася в обличчя гостя.
Була се людина літ понад 50, з хитрим виразом, який мають звичайно всі відступники.
Хоч мав уже постанову признатися, що він відступник, але тут ще раз передумав, чи сказати се, чи ні. І рішив сказати. Бо якби опісля довідалася правди, то не мала б уже ніякого довір’я до нього. А він сподівався ще не раз зустрічі з нею.
Поблагословив її знаком хреста і, завагавшися ще хвильку, заговорив рідною мовою Настуні:
— Дитино! Я — бувший монах, приходжу до тебе в справі дуже важній для всіх християн і для тебе…
Се так поразило Настуню, що вона стала як непритомна. Хоч розуміла кожде слово, але не знала, що сказав їй гість.
Була би краще його зрозуміла, якби заговорив був по-турецьки або по-татарськи.
Він запримітив се і ще раз, помалу, повторив свої слова, що як міцний мід впливали на Настуню.
— Ви з мого рідного краю?! — запитала Настя, а слези як горох пустилися їй з очей.
— Так, дитинко, так, — відповів гість.
— Ви давно з дому?
— Моїм домом, дитино, була монастирська келія, — відповів поважно. — А там, де ми родилися, був я давно-давно.
Настуня посумніла. А він сказав до неї лагідним тоном:
— Але я приходжу до тебе, дитино, в справі, близькій також нашій рідній землі, дуже близькій, хоч виглядає далекою.
Молода дівчина вся перемінилася в слух. Правда, від хвилі розмови з падишахом почувалася могутніша, ніж була перед тим. Одначе, все-таки не розуміла, як вона, бідна невольниця, замкнена в клітці птичка, може помогти рідному краєві, з котрого вийшла, й народові, котрий мучився там. Атже не могли на се порадити ні її батько, ні стрий, ні інші розумні люде. А що ж могла порадити чи помогти вона? Була дуже цікава. Вже добре розуміла, що в’яжеться се з залицянням султана. Але яким способом можна з того залицяння дати щось доброго людям під Рогатином і Львовом — сего не бачила.
Те, що говорила султану про Базру й Багдад, було чисто особистим бажанням поширення своєї сили, чимсь таким, що має й повій, який притулиться до дуба. А тут закроювалася перед нею в невиразній імлі справа якогось ділання з означеним напрямом. Яким — не знала. Але відчувала можливість і важність його існування.
Витягнула свою білу ручку й, заслонюючись від очей гостя, вдивилася в себе. Раз, другий і третій кинула оком на ґрати гарему й дерева в парку — і знов думала. Гість зміркував, що в ній кільчиться якась нова думка, і ні словечком, ні рухом не переривав таємниці уродин думки.
Учені й філософи людства не знають іще тої таємниці. Не знають, як повстає життя організму ні життя людської думки і що саме викликає його. Не знають, хоч у їх власнім нутрі діються ті таємниці.
Не знала й бліда невольниця з далекої країни, що викликало в ній заграву нової думки — таку міцну, що аж рукою прислонила очі. Чи викликав її старий султанський палац, загарбаний царям візантійським, у котрім кожда кімната була кров’ю злита? Чи далекі дзвони в
