Прийшла з малим синком, вся в чорнім і з глибокою заслоною на обличчі. А як відслонила її, видно було обличчя гарне і бліде, вимучене журбою. З плачем упала до ніг чоловікові і сказала:
— Вибач, що я просила побачення. Але сеї ночі мала я страшний сон: снилося мені, що хтось обкрутив шнур (тут дала знак синові, щоб вийшов) довкруги шиї нашої дитини й… — плач не дав їй докінчити.
Султан збентежився й відповів тихим голосом:
— Що ж я тобі поможу на важкі сни?
— Дай і мені дозвіл опустити з сином столицю й замешкати у моїх родичів. Я маю дуже важке прочуття.
— З сином? Се ж неможливе. Він як мій наслідник мусить бути вихований тут, на дворі.
— Наслідник? Ще не знати, чи на його наследство згодиться та, від волі котрої залежить все в цілім сераю — від падишаха почавши, на конях у стайнях скінчивши!..
— Жінко! — перервав Сулейман.
— Може, неправда? — запитала дрижачим голосом. — Чогось подібного ще не було в роді батьків твоїх! Вся служба оглядається тільки на її волю, а я, мати престолонаслідника великої держави Османів, не маю навіть чим поїхати до мошеї на молитву…
— Ще мало коней і повозів?
— Ні, не мало, зовсім не мало! Але ж я не можу показатися на вулицях Стамбула з первородним сином падишаха в гіршім повозі, ніж вона, та приблуда з Керван-Йолі, що…
Не докінчила, знов вибухнувши плачем. Встала й затягнула чорну заслону.
— Кождій з вас видається гіршим все, що одержить друга. А моя жінка Ель Хуррем так само добра, як ти…
— Так само? І для того вже всі інші жінки забули, коли їх муж був у них? А ти, батько, забув, як виглядає твій син від першої правної жінки!.. І ти кажеш: «так само»!.. О Боже!.. І навіть виїхати відси не вільно, тільки маю тут мучитися сама в тих мурах?…
Розплакалася голосно і хилялася від ревного плачу, як чорна сосна від сильного вітру. Крізь плач говорила щось нерозбірчиво.
Сулейман, котрий все був рішучий, тут не міг здобутися на рішучість тим більше, що відчував і розумів її прикре становище. Надумався, що се добра нагода позбутися на будуче подібних сцен, котрі в разі повторювання могли нарушити його достоїнство в очах служби і всего двору. І сказав:
— Може, твоє прохання вдасться погодити з вихованням Мустафи при дворі. Повідомлю тебе про те в свій час.
Плач під чорною заслоною устав. І дався чути притишений, але як сталь острий, голос:
— Погодити? В свій час? Знаю! Ти хочеш наперед ще поговорити з нею! Щоб вона рішила про те!.. Ні!.. Беру назад свою просьбу!.. І не вступлюся відси, хіба мене і мого сина силою винесуть з дому мужа і батька, живих або мертвих!..
Склонилася глибоко і, хлипаючи з плачу, під заслоною, вийшла з кімнати, а здержуваний плач потрясав нею, як вітер деревиною.
Атмосфера в сераю ставала щораз тяжча. Ріжні понурі слухи зачали ходити по великім комплексі султанських палат. І занепокоїлася за внука мати падишаха…
Розділ XVI
Бог всемогучий
«Domine, Deus meus, ne elongeris a me Deus meus, in exilium meum respice! Quoniam insur rexerunt in me varice co-gi tationes et ti mores magni affl igentes animam meam. Quomodo per transibo illaesus? Quomodo perfringam eas?» — «Ego inquit, ante te ibo…»
І
А в п’ятницю рано, в турецьку неділю, третього тижня місяця Хаваля, зі всіх мінаретів султанської столиці голосно закричали мослемські муедзини:
— Аллагу Акбар! Лаіллага-іл-Аллаг! Ва Магомет, расул Аллаг! Гам алас сала!.. Гам алас сала!.. Гам алассала!..[77]
А в кожду п’ятницю рано, в турецьку неділю, молода султанка Ель Хуррем з палати на молитву в мошею шестернею білих коней, у золотій кареті, зі сторожею кінних яничарів виїжджала. І, як завжди, під мурами по дорозі убога біднота у два довгі ряди стояла, на милостиву паню, на матір принца Селіма чекала. І руки простягала, милостині благала.
Кого там не було! Хто не стояв під муром палат Роксоляни? Стояли убогі турки, араби, курди і татаре та всякі мусульмане, стояли греки, вірмени, італійці, угри, волохи і поляки та всякі інші християне, ждали жиди і цигане, і нікого слуги султанки не минали, по жіночім боці її невольниці, по мужеськім євнухи бідним людям милостиню роздавали.
А часом з рідною краю Роксоляни стояли невольник чи невольниця, із-за старости літ випущені на волю. Стояли і ждали на поміч, на дорогу. Спритна служба султанки вже вміла пізнавати людей з її країни й давала їм окрему милостиню. А вони рідним словом подяку султанці складали і слезами пращали, піднесеними руками благословляли.
І в п’ятницю рано, в турецьку неділю, третього тижня місяця Хаваля, молода султанка Ель Хуррем з палати на молитву в мошею шестернею білих коней, у золотій кареті, зі сторожею кінних яничарів виїжджала.
Вже виїхала за брами султанського сераю і по боках карети два рівні ряди яничарів на буланих конях грали-скакали, як слуги султанки милостиню роздавали. А втім якась жінка старенька, в убогім одязі чужинецькім, із ряду бідних жінок виступала, незначно знак
