type="note">[96] ні тафсіру,[97] ні фікги,[98] ні навіть гадіту…[99] Чотири нагі стіни, і більше нічого… Кам’яна долівка й кам’яна повала. Все з сірого каменю. Без килимів. Без оздоб… Чотири нагі стіни, і більше нічого…
І напружила весь свій ум султанка. Та не могла розуміти дивної мови Кааби, найсвятішої з святинь мослемських, що говорить мовчанням серед сірих стін.
А як вийшла з дивної святині мослемів, до котрої кермуються обличчя їх, де вони не були б, знайшлася знов у блеску сонця. І прислонила очі, і побачила ряд улемів і хатібів, що вітали її глибокими поклонами, а діти найвищих родів Мекки струсиними перами кінчили змітати прегарні килими, постелені для ніг її, заки зійде до лектики. Стала, подякувала за честь і промовила:
— Хочу оставити добру пам’ятку для найсвятішого міста мослемів, щоб Аллаг милостивий був дітям моїм.
Всі достойники перемінилися в слух, і стало дуже тихо на подвір’ях Кааби. А могутня султанка Місафір отворила уста свої і промовила:
— Виберіть собі жерела студеної, доброї води хоч би як далеко від святого міста сього, а я побудую кам’яні склепіння водопроводів по пустині й іменем мужа мого султана Сулеймана, — нехай вовіки триває слава його! — накажу допровадити все свіжу воду до святого міста сього.
Ще хвилинку стояли всі як остовпілі від такого дару, якого не дали досі й наймогутніші халіфи та султани. А потому всі впали обличчями на землю перед нею, як перед святою. І винесли срібні кітли з святині і вдарили в них. І збігся весь народ святого міста Мекки, і всі прочане, що були в нім. З кріпости над містом заграли труби, і вдарили гармати, й шал радості опанував усіх. І не було нікого, хто не знав би про великанський дар султанки Місафір, і всі благословили сліди її й дітей її.
ІІІ
А дня того вечером чудовий запах шампаки й інших етеричних перфум з найдорожчих магнолій заповнив високі кімнати султанки Місафір. Та не могла успокоїтися розбурхана думка її, і сон не зліпав її повік на відпочинок. Хоч уже й глуха північ глибоко віддихала і в улицях святого міста Мекки не видно було ні одного дому, де світилося світло, стояли освітлені кімнати Ель Хуррем.
І запримітила се нічна сторожа святині Кааби. А ранком занепокоєні священики її ждали вже в домі, призначенім для султанки, щоб довідатися, чи не хора вона.
Коли султанка Місафір переказала їм запит, якого лікаря мали б на приміті, відповіли: «Для хорого тіла і для хорої думки». А коли султанка Місафір попросила їх, щоб привели його, відповіли, що він не опускає своєї печери в пустині, де посвятився Богу як дервіш, і тільки там можна відвідати його.
По трьох безсонних ночах рішилася султанка Місафір відвідати святого дервіша. На триста кроків перед печерою затрималися всі, що товаришили їй, і тільки вона сама підійшла до печери й побачила в ній старця, що молився в ній. А вигляд мав такий, що пригадався їй опис того дервіша, котрий у Царгороді предсказав султанові уродження її сина Селіма в річницю здобуття Стамбула.
Вступила в печеру, і привітала його, і запитала, спустивши очі, як моленниця:
— Чи ти, о старче Божий, лічиш хоре тіло і хору думку людей?
— Бог лічить. А я тільки раджу людям, що мають робити, щоб осягнути ласку його.
— Чи тобі заповіли, що я прийду просити поради в тебе?
— Ніяких заповідин не приймаю, бо вірю, що лиш оден Аллаг кермує ногами людей до покути, коли ще не стратив надії на поправу їх. Усядь, донечко моя.
І показав їй на кам’яну лаву. Султанка сіла. Хвилину панувала мовчанка.
— Чи ти, старче Божий, міг би мені сказати, чому найсвятіша святиня мослемів пуста і порожня в нутрі своїм?
Старець уважно подивився на султанку й відповів:
— Щоб ти повнішу науку говорила тим, що в покорі перед Богом вступають до неї.
— Чому ж вона мені нічого не сказала?
— І тобі, доню моя, сказала порожня Кааба думки, повні мудрости, як овоч винограду повний соку свого. Тільки ти не розуміла їх.
— А які ж ті думки і як їх розуміти?
— Як звізда хвостата, як бездомний вітер, що блукають без цілі по небі й по землі, — так без мети блукає і кожда людина, котра відвернеться від правди слів Аллага, від заповідей Його. Тут, у пустій Каабі, бачиш все, що життя може дати, коли опустиш правий шлях Аллага. Пустий і порожній буде овоч Його. Така людина піде порожніми стежками і зійде на червоні, на котрих чути плюскіт керви. Умре без Бога радість в ній і надія сконає, вкінці покине її і страх перед Богом, початок і кінець розуму людини на землі. А як людина вийде з Кааби, то бачить світло сонця й пізнає, що можна одідичити більше, ніж земля може дати: блаженну ласку Божу на путі життєвій.
Здалека долітав здавлений оклик сторожі, котра пильнувала, щоб ніхто не наближався до печери старця. Султанка задумалася й запитала:
— Чи ти знаєш, хто я та де мій рід і дім? Старець вдивлявся в неї довго. Потому відповів:
— Ти — давно предсказана… Султанка Місафір… Твій рідний дім відси так далеко, що там по дощевій порі вода в потоках і ріках стає тверда, як камінь, і можна її різати, як дерево, зубчастою пилою і долотом лупати, як мармор… бачу тиху річку… і садок над нею… бачу біля нього… і малу мошею — Пророка нессараг… коло неї бачу… домик батька твого… а ти ще маленька… бігаєш по нім…
— Що було зі мною дальше? — запитала султанка, запираючи в собі віддих.
— Ти виростаєш… струнка, як пальма… весела, як водиця… Тебе одягають… у білу суконку, в зелений вінок… Ти йдеш до мошеї Пророка нессараг… з молодим хлопцем, ні, вже мужчиною… і бачиш свічі… воскові, золотисті…
— Що було зі мною дальше?
— Ти біжиш… попри коні… дикі, волохаті… форкають на тебе зблизька ніздрями… а ремінні шлиї у тебе на шиї… батіг-сирівець крає твоє тіло… чую свист його… бачу твою ніжку… скервавлену… білу… і води спрагнені устонька твої…
— Що було зі мною дальше?
— Бачу морську мраку… і місто над нею… мінарети сяють… мослеми співають… бачу тебе в школі… й учителів твоїх… сідаєш на галеру… на чорний корабель… а на руках твоїх… ланці затискають… на беріг виганяють… на Аврет-базар…
Тут султанка, — котрій в очах крутилися слези вже від хвилі, коли старець згадав про її рідний дім, — заплакала, і слези, як перли, покотилися з очей її. По хвилі запитала м’ягким голосом:
