– Чен. Чен Анкор.
– І ти ця… людина? Який ніби Придаток, але людина?
– Ніби так, – трохи глумливо відповів я.
– І говорить зі мною зараз не Єдиноріг, а ти? Через цю… залізну руку?
– І він ще називав мене – мене! – тупим! – не витримав Дзютте. – Та через руку він говорить, через руку – не через ногу ж! І хто тепер із нас тупий?!
Утім, вражений Сай залишив цей випад без уваги – і, знову ж, правильно зробив.
– Певно, ти мусиш мене ненавидіти, – прошепотів він.
– Певно, мушу. Але не можу. Поперше – ти вже вибачай – я лише недавно зрозумів, що зброя може ненавидіти так само, як і людина; а подруге, вбивати ми з Єдинорогом уже навчилися, а ось із ненавистю якось погано виходить – принаймні, якщо всерйоз і надовго. Не готові ми до цього… хоч як нас останнім часом готували! Те, що робив ти й подібні до тебе, нехай із найкращих спонукань – це теж Шлях. Шлях Меча… на жаль. І хай буде милостивий до вас гордий Масудзброяр, нещасні Звитяжці, що побували у власному минулому!..
– Спасибі, – ледве чутно прошептав Сай. – Ні, Єдинороже, це й справді не ти… ти злий, а цей… цей добрий. Він мене розуміє…
«Ось бачиш, – засміявся Єдиноріг глибоко всередині мене, – Чен Анкор, улюбленець заблудлих Звитяжців. І його лютий меч…»
– Скільки вас залишилося? – запитав Єдиноріг у Сая, не чекаючи мене.
– Шестеро. Якщо мене рахувати. Шість Звитяжців і п’ять Придат… еее… п’ять людей. А навіщо вам це? Щоб ловити простіше було, так?! Чи перебити поодинці?!.
Відчувалося, що Сай огризається радше для годиться, сам не дуже вірячи у власні слова.
– Знати хочемо, щоб тебе іржа заїла! – брязнув Дзютте. – Робити щось треба! Бо й справді Шулма сюди наскочить, а ми тут усі, так би мовити, гостинні… або ми з вашою допомогою гостинність свою так розпанахаємо, що самі, не чекаючи, у Шулму заявимося, кінці світу з кінцями зводити! Думати, думати треба!.. І вам думати, і нам, і всім…
…Сай боявся. Боявся повірити. Але в нього не було вибору. Поперше, він утомився від самотності й жагуче бажав знову стати своїм, одним із співтовариства; мало того – Саєві дуже подобався Кос. Втрата Придатка – щоб зайвий раз не плутатися, я вирішив прийняти це слово без образ і дурниць – отож, втрата Придатка, самі розумієте, неабияка річ.
А подруге, якщо ми все ж ошуканці й негідники, то на другому плані міркувань Сая різко виникав образ довготелесого немитого Придатка в полотняних штанах, який вантажив на гарбу за допомогою Сая Другого – що б ви думали? – осьось, саме це й вантажив…
І Сай, як казали Кабірські вартовіайяри, розколовся. Схоже, він і сам давно мріяв цим із кимось поділитися.
Утім, знав він не надто багато.
Розповідь Сая про його перебування в Шулмі майже дослівно повторювала долю Нодачі, розказану Єдинорогові покійним Дитячим Учителем, або долю Асахіро Лі, Придатка Нодачі, розказану мені покійним Друдлом – як собі хочете, бо не в цьому справа.
Аж ніяк не в цьому.
А ось після їхньої втечі з Шулми…
Дев’ятеро їх залишилося. Дев’ять Звитяжців і сім Придатків. Тих, що зуміли прийти в Шулму й утекти з Шулми, залишивши там частину свого життя й частину чужої смерті; дев’ятеро Звитяжців і семеро людей, які двічі пройшли Кулхан…
Мало їх було. Дуже мало.
