– Так, звісно, – з гідністю схилив руків’я Ковкний Перст.
– У такому разі я як дворецький і управитель справами хотів би негайно взятися до своїх обов’язків. Чи не могли б ви виділити мені когось, хто зумів би якнайшвидше ввести мене в курс справ?
– Звісно… Але навіщо такий поспіх? Почувайтеся гостем а після закінчення свята…
– Я всерйоз побоююся, Вищий, не дочекатися не лише закінчення, але й початку свята! – нахабно перебив мого родича есток, а я ледве стримувався, щоб не засміятися. – Вибачте мене за зухвалість, але таких зателепкуваних Малих, яких я бачу тут, у Кабірі й на поріг дому не пустять! Отож – дозвольте взятися до справ?
Здивований таким натиском з боку мого, так би мовити, дворецького, Ковзкий Перст особисто рушив вводити Заррахіда в курс справ, що було з його боку верхом поваги, – і ми з Ченом і Дзю на кілька хвилин залишилися самі.
Чен одразу ж опустив латну рукавицю на моє руків’я.
– Молодець Зарра! – щиро захопився Уламок. – Моя школа! Хвацько він цього Слизького Пальця вгриз!..
– Когокого?!
– Слизького Пальця! Чи як його там?..
Слугалюдина, що пробігав мимо, глянув, як Чен регоче, нишком знизав плечима й побіг далі…
ЧеновіМені знадобилося менше хвилини, щоб переконатися, що розмова Чена з Ляном АнкоромКуном майже точно повторювала мою розмову з Ковзким Перстом – із тією лише різницею, що Ченові й Ляну спершу довелося познайомитись, і спільних спогадів у них не було.
Ага! Кос хоч і назвався дворецьким, але встиг шепнути Ченові, що це все так, для підняття Ченового престижу, а взагалі він, Кос анТанья, не такий дурний, щоб лізти двічі в одну й ту ж петлю, і на службу до такого безвідповідального господаря повертатися не збирається. Ні за яку платню. Яка йому, Косові анТаньї, від сьогоднішнього дня мусить сплачуватися щомісячно, можна в місцевих грошових одиницях.
Утім, платня платнею, а Кос із Заррахідом так взялися за діло, що садиба миттю почала нагадувати забутий на жаровні чайничок із вином, і коли години за три почали збиратися гості – все було готове. І навіть більше ніж готове.
Ковзкий Перст лише дивувався.
– А ти й справді – герой! – захоплено бряжчав він. – Роздобути такого дворецького…
– Місця знати треба! – замість мене відповів Дзю. – Де Заррахіди водяться! Так, не заздрю я вашим ледарям – він їх прудко до клинка прибере… І, певно, не лише їх.
Здається, Перст не зрозумів натяку – і добре, що не зрозумів!
…А ще за півгодини я вже відпочивав у збройовому кутку одного з павільйонів, розлігшись на дуже зручній двоярусній підставці – це була моя перша підставка, виточена одразу після мого народження з мореного горіха – а навколо мене перемовлялися гості, Дзю потішав усіх, беззлісно перелаюючись із Саєм, і біля східної стіни Придаток, щойно увійшовши, розміщав мого двоюрідного брата Дадаошу.
– Вітаю, Великий Да! – гукнув йому я. – Шешез велів тобі привіт передати – ото я й передаю!..
– Привіт хоч великий? – усміхнувся Дадаошу, хитнувши волосяним хвостом.
– Та не менший від тебе!
– Тоді нормально… Чуєш, Єдинороже, а яким це вітром тебе в рідні краї занесло?
– Попутним, Да, попутним… і в справах, і в гості, і так просто, – ухилився я від прямої відповіді, тим паче, що хоч у розмові, хоч у Бесіді з Великим Да мені залишалося лише ухилятися й чекати свого часу.
– Вік уже вдома не був.
