– Я боюся, що наші слова зіллються, і доведеться говорити: у наш тихий і спокійний останній час. Ось цього я й боюся.
– Мене звуть Аун, – після довгої задуми сказала права шпиця.
– А мене – Аунух, – додала ліва, і я раптом знову гостро відчув усю потугу їхньої чарівності.
Чен стиснув на моєму руків’ї залізні пальці.
– Нас чекає свято, – чи запитав, чи ствердно заявив він. – Ще одне свято. А мені казали, що це буде прийом. До того ж, офіційний.
– Так, свято, – думаючи про щось своє, недбало відповіла Юньер. – Це добре, що свято; добре, що воно нас чекає; і добре, що ви такий, який ви є, Вищий Чене – незалежно від моїх уявлень про вас і незалежно від личини героя давнини.
Я не розчув, що казали в цю мить Емейські шпиці, які моторно снували в її пальцях, але напевно вони казали щось схоже.
– А чому це добре? – здивовано запитав ЧенЯ.
Те, що відповіла Юньер Мейланьська й Емейські шпиці Мейланьго, збіглося повністю.
– Тому що так мені (нам) буде простіше оголосити про наші заручини, – сказали вони.
Коли вони вийшли віддати якісь заключні розпорядження, Дзю звернувся до мене з доволітаки дивним проханням.
– Слухай, Однороже, – заявив він, – маю до тебе прохання… Чи не міг би ти попросити свого Чена, щоб він описав мені цю… Юньер. Тільки обов’язково вголос, а ти перекладеш для мене. Добре?
– Добре, – здивовано дзенкнув я, отямлюючись від несподіваної заяви шпиць та Юньер, і повідомив Ченові про Уламкове прохання.
Чен знизав плечима, але погодився.
І він, і я розуміли, що тут щось нечисто. Припустити, що Уламок вирішив задовольнити свою дозвільну цікавість, не розчувши останніх слів шпиць, або просто не надавши їм значення – оце вже ні, хто завгодно, тільки не Дзю…
– Що ж, – почав Чен, – невисока така, на півголови нижча від мене… трохи повніша, ніж заведено в Кабірі, руки округлі й м’які, пальці рухаються легко й швидко, груди Юньер… чуєш, Дзю, не можу я так! Тобі ж її груди – як мені твоя ґарда! Виключно ділова цікавість!.. груди йому описуй…
– Не відволікайся, – суворо завважив Уламок, і ЧенЯ зашорився. – І ґарду мою не чіпай… у переносному, звісно, сенсі! А груди… Так, про груди не треба, будемо вважати, що цікавість моя питомо естетична, і продовжимо…
– Обличчя, – покірно продовжив ЧенЯ, – обличчя… Та кругле в неї обличчя, ніс орлиний, очі мигдалевидні, мрійливі такі, але…
– Конкретніше! – обурився Дзютте.
– Зизоокі в неї очі! – мало не закричав ЧенЯ. – Зизоокі, але великі й витягнуті! Прокляття!.. Рот маленький, ледь підфарбований, вуха теж маленькі, зате вії великі… Довгі вії! Жовтий бог Мо тебе проковтни, Уламку нещасний!
– Про бога Мо – опісля, – велів Дзю. – Одяг описуй. І докладно.
– Одяг, одяг… Зачіска високим вузлом із пір’ям зимородка й разками перл, дві шпильки у формі феніксів що ширяють…
– Це не одяг, – Дзю був невблаганний. – Не мороч мені набалдашник! Продовжуй!
– Одяг… Халат довгий, із багрянодимчастого атласу, розшитий квітами, по подолу… по подолу – перли. Поясобруч трохи нижче талії, прикрашений бляхами з яшми в золотій оправі… черевички шовкові, гостроносі, візерунок витканий яскравочервоною й золотою ниткою… безрукавка ще поверх халата, блідосалатна, здається…
