Потім Чен повернувся до Джамухи спиною.
Змія Шен не рухалася.
– Шулмо! – голосно крикнув ЧенЯ. – Це твій владика, Шулмо?!
Лавина здригнулася, глухий гомін прокотився довкола, сколихнувши застояну воду священної водойми – і Шулма страшно кинулася вниз із пагорбів, живим валом накочуючись на поле небаченої Бесіди.
– Усе, – майже беззвучно видихнула Джамуха. – Ось і все…
Нове майбутнє з ревінням мчало до нас звідусіль, і в цьому ревінні чітко чулося:
– Асмохатта!…
Хіба ж для того ЯЧен зумів уникнути напророченого вбивства, щоб зганьблених Джамуху й Чинкуеду, Змію Шен, розтоптала гнівна Шулма, мстячи за свою зганьблену військову звитягу?!
– Стійте! – кричав Куштенгрі, який разом із Чидою першим опинився біля нас. – Стійте, нерозумні!
Хто міг його почути?
– …Зупиніться! – грізно бряжчало коло Кабіра, замикаючись навколо нас: могутній Коблан із занесеним Шпичастим Мовчуном, люта Чин і її Вовча Мітла, що рвала на ошмуття вітер, гіганти Фальґрим і Ґвеніль, оскалений Асахіро з піднесеним Нодачі; Кунда Вонґ і Маскін, Фаріза й Емрах плечем до плеча, зморшкувата матінка Ци із Чаньбо, Посохом Зосередження… Ніру, що закривала рукою новонароджений ніж БаоГунь, Кос, наїжачений жалами Сая й Заррахіда, Діомед і Бронзовий Жнець… батиніти, Тьмяні, Кулай, Тохтар, діти Ориджа, колишні Дикі Леза, вісім молодих маалеев…
Мало.
Мало!..
…Із північних пагорбів, поперед усіх, мчали тургауди Джамухи, завиваючи скаженими вовками, що заганяють здобич.
Тисячна зграя.
І як ремінний бич при ударі тричі обвиває стовп, так тисяча кінних тургаудів, не торкнувшись кола Кабіра, охопила його потрійним кільцем, спрямувавши назовні вістря Диких Лез.
– Назад!.. – немов тисяча батогів разом хльоснули по степовиках.
І Шулма зупинилася, збиваючись у купу.
Коблан і Фальґрим мовчки розступилися, даючи прохід, коли до МенеЧена, спішившись, рушив воїн – тисячник тумену Джанґарбагатур.
– Я – Джанґар нещасний, – сказав він, не підводячи очей, – глава зганьблених. Накажи вмерти, Асмохатета!
Він упав на коліна, і я не встиг отямитись, як Джанґар поцілував край моїх піхов.
– Вісімсот років тому, – задумливо промовив Уламок, дивлячись згори вниз на уклінного Джанґара, – все було зовсім не так. Справді. Зовсім не так… Цікаво всетаки: це кінець чи знову початок?
– Не знаю, – глухо відповів ЯЧен. – Не знаю.
– І я не знаю, – легко погодився Уламок.
