– Так, продовжимо, – блазень задумливо пожував ягідку, плюнув кісточками в мідне кадило, не потрапив і досадно скривився. – Переходимо до другої частини наших дурних міркувань! А меч ти новий хочеш? Гарний…
– Ні, – твердо відрізав я. – Не хочу.
– Чому? – запитав блазень, хоробро об’їдаючи гроно виноградне. – Була одна залізяка, буде інша…
Я похмуро усміхнувся.
– Меч – не залізяка, Друдле. Меч – традиція роду. Меч – продовження мене самого. Дурень ти всетаки…
– Ясна річ, – легко погодився блазень. – Я й не сперечаюся. А ти перестань зображати грозову хмару – свічки від страху згаснуть. Ти краще ось про що подумай: меч твій – залізний… Та знаю, знаю, що сталевий – не будь мудрагелем! Отож, меч – залізний, рука – жива… меч, як ми з’ясували, це продовження тебе самого… А рука?
– Що – рука? – тупо запитав я.
– Рука – теж продовження тебе самого? Чи ти справді дурень? За моєю думкою стежити не встигаєш? Ану, швидко відповідай! Рука – продовження чи не продовження?!
У мене раптом запаморочилося в голові.
– Продовження, – промимрив я. – Аякже… це ж рука. Жива…
– Виходить, що в тебе, дурню Чене, два продовження? Одне – залізне, а інше – живе?
– Виходить, що так, – приречено погодився я.
А що мені залишалося робити?
– І одне продовження – живе – тобі вкоротили… То, може, нам для рівноваги треба іншу частину подовжити, га? Залізну? Меч – залізний, півруки – залізні, а далі – як і раніше! І вийде в нас…
– Не вийде, – тужно заперечив я, дивуючись, що взагалі обговорюю цю ненормальну ідею з ненормальним співрозмовником. – Невже ти сам не розумієш – пальці, долоня, зап’ястя… Це тобі не просто шматок заліза!
– А меч – просто шматок заліза? – хитро прищулився Друдл, зрушуючи тюбетейку ще далі на потилицю.
– Ні… меч…
– Звісно, звісно – продовження тебе самого! Послухай, Чене, помоєму, ти сам собі суперечиш! Ото вже справді – всі лиха з розуму!..
Друдл схопився на ноги й затанцював навколо мене, плескаючи в долоні й кривляючись так, що йому міг би позаздрити опівнічний людожер якша.
– А в Ченадурня є залізна рука! – співав він противним фальцетом. – Є залізна рука – вічна штука отака!
– Ні, – твердо заявив я. – Я в це не вірю.
– Бо розумний, – напоумляв мене Друдл, танцюючи. – Був би дурень – повірив би. А в меч свій віриш?
– У меч вірю.
– Отже, і в руку повіриш. Ось здурієш – і повіриш. – Друдл був непохитний. – Та що я тебе, зрештою, як маленького вмовляю?! Тобі це треба чи мені? Ти мав би радіти…
