Навіть дворучний грубіян Ґвеніль Лоулезький і його братиеспадони (попри відсутність васальної залежності Лоулеза від Кабірського емірату) уникали при сторонніх називати АбуСаліма просто Шешезом, хоча ятаган і любив своє перше ім’я. Шешез – мовою його предків, Диких Лез, які колись привели своїх гірських Придатків у Кабір, – означає «блискавка» або «лоб Небесного Бика».
Високошляхетний ятаган вповні виправдував це ім’я.
Ворухнувшись у належному для такї миті поклоні, я вже було вирішив наказати змінити на мені одяг, але АбуСалім засовався на підставці й хитро підморгнув мені зеленим смарагдом, що прикрашав його руків’я.
– Терпіти не можу парадних убрань, – весело мовив він, улаштувавшись зручніше. – І тисне, й бік натирає, а нікуди не дінешся – палацові чистоплюї не зрозуміють. Мені б твого Заррахіда на тижденьдругий, щоб показав їм, з якого боку олією змазують…
Я зрозумів, що розмова буде неофіційна. Придаток Чен уже стояв за Придатком АбуСаліма, і ми, не змовляючись, відіслали їх до стола – пити своє улюблене вино. Малі Звитяжці заметушилися довкола, поглядаючи то на нас із Шешезом, то на застиглого біля дверей естока Заррахіда.
АбуСалім не звернув на Малих ані найменшої уваги.
– Добре в тебе, Єдинороже, – мрійливо протяг він, блиснувши чорним лаком набалдашника. – Тихо, спокійно… не те що у мене в палаці. Заздрю, слово честі…
– Я люблю спокій… Шешезе, – відповів я, вирішивши прийняти запропонований тон розмови. – Ти ж знаєш – ми, мейланьці, в душі самітники. Прийоми й парадні виходи нам не імпонують. У мене навіть піхов підходящих для такої справи нема, і плетіння на руків’ї позатиралося…
– Не прибіднюйся, – усміхнувся ятаган, – усе в тебе є. Тим паче, що я саме з цього приводу. Ти дядька мого двоюрідного, Фархада АбуСаліма ільРахша фаррлаКабіра знаєш? Розумію, що найменнячко довге, але ж і дядько в мене не з коротких… То знаєш чи ні?
Я кивнув. ІльРахша – або ж «Крило бурі» – я бачив, коли давав особисту васальну клятву царственому дому фаррлаКабірів, і ще кілька разів на дуже давніх турнірах. На останніх ІльРахш із якихось власних причин не з’являвся, та я все ж чудово пам’ятав його підкреслено бідне руків’я без срібла й самоцвітів, уривчасту манеру Бесіди й улюблений удар із протяжкою під час рубання предметів.
Як же давно це було? Давненько…
Незабутній був Шешезів дядько. Фархада АбуСаліма ільРахша фаррлаКабіра називали мало не найстарішим у Кабірі Звитяжцем і казали, що він пам’ятає навіть часи Диких Лез – хоча в це не надто й вірилося.
Ятаган задоволено похитав провислим ременем піхов.
– Ось і гаразд, – заявив він, – ось і чудово!.. Ти розумієш, Єдинороже, у Фархадового Придатка три дні тому малюк народився. Кріпкенький такий, горластий, не те що попередні миршавці… Оце дядько Фархад і вирішив собі нового Придатка виростити. Бо, каже, у старого рука вже не та. Та й малюк, схоже, шульга, а в ільРахша на це нюх, дуже він шульг полюбляє… Одним словом, завтра Церемонія Посвяти. Прийдеш? Адже в нас із Вищих Мейланя хто зараз у Кабірі? Ти і Тессен Седзі, але це бойове віяло нікуди не виїздить уже років вісім. І справді самітники ви, мейланьці…
Я подумав. Запрошення, та ще й особисто від Шешеза (чи від самого ільРахша?! А перепитати – незручно…) мене тішило. Тішило, але було несподіваним, а тому його слід було осмислити. І рід мій, і статус у Кабірі цілком відповідали честі бути присутнім на Посвяті Придатків панівного дому – щоправда, дотепер високошляхетні ятагани воліли відправляти на тимчасовий (доки новий Придаток виросте й навчиться) відпочинок членів свого роду без сторонніх.
І особлива пишність при цьому теж не заохочувалася. На крайній випадок запрошувалися родинні шабельні клани, чиї предки й предки ятаганів фаррлаКабірів були вихідцями з тих самих плоскогір’їв – цільноковані Малхуси із зигзагоподібним зрізом тупого боку клинка біля самого вістря й нетовариські Киличі з ущелин Озека, схожі на молодий місяць. Ще зрідка нечисленні Шамшери з перевалу Рок…
До чого тут Вищі Мейланя, я вас питаю? Я й удома не був бозна скільки!.. оце як перевіз у Кабір Хо Анкора, прадіда нинішнього Придатка Чена, так і осів у столиці… навіть у гості додому не їжджу. Он воно як – додому в гості…
Я уявив собі, як гордий Шешез АбуСалім запрошує на Посвяту Тессена Седзі, а вперте віяло заперечно ворушить потемнілими від часу пластинами, гострими як бритва, покликаючись на роки й любов до самотності, – і зрозумів, що погоджуся.
– Вважаю за честь, – відповів я. – Неодмінно буду.
– Чудово! – щиро зрадів Шешез, і мені раптом здалося, що ятаган за ширмою невимушеності приховує справжню мету свого приходу, і що зараз я погодився не лише відвідати Церемонію Посвяти, але й на щось таке, на що, може, й не варто було погоджуватися.
