Бажання було гостре і палюче, мов юшка піті, яка щойно закипіла.
– Ходімо, ходімо, – байдуже повторив Коблан і вже від дверей додав: – Додому щоб і не думав повертатися… Пошлеш за новим одягом і вином. І ось що… частіше клади її на руків’я меча. Зрозумів?
Я упустив руку й почув довгий і чистий дзвінкий звук.
Виявляється, я зачепив ковадло.
Розділ 6
…Де я? Навіщо? Що це?!
Ні!!! Ні…
Я прокинувся в холодному поту й сів на ліжку. Я ще не остаточно відрізняв жахіття від яви, і тому поспішно запалив свічку й задивився на кляту залізну руку. Вона була на місці, і пальці її, як звичайно, були холодні й нерухомі – як і годиться металевим штирям, що закріплені в добре змазаних шарнірах і обтягнуті кольчужною рукавицею…
Стій! Адже вчора увечері я, здається, зняв ненависну руку… Точно, зняв. А тепер вона знову на мені. Немов величезний павук, що присмоктався до живої плоті. Як так? Я ж пам’ятаю… Чи не пам’ятаю?
Звечора я знову напився… так, напився, оскільки тепер мені це вдається легко. Я хочу напитися – я п’ю – я напиваюся. Отак. Лише вина мені для цього потрібно все більше й більше… Навіть Кобланової отрути.
Отже, я напився, і мене досі хитає, і голова гуде, і язик у роті сухий і шорсткий, як наждак, і хочеться пити… пити… ой, як пити хочеться!..
На столі – глечик. Що в ньому? Не знаю. Не пам’ятаю.
Я заледве встаю з ліжка, на негнучких ногах роблю дватри кроки до стола й важко навалююся на нього всім тілом. Стіл міцний. Він витримає.
Чи витримаю я?
Стою так якийсь час. В голові й далі паморочиться. Мені зле. Мені дуже погано. Дуже погано мені!
І не лише від вина…
Пробую кліпати. Виходить, але якось не так, як раніше.
Пробую підняти глечик. Виходить, але заледве.
Пробую вміст глечика. Не впасти б…
Тільки б не вино!
Вода!.. Холодна й чиста.
Я п’ю, п’ю, п’ю – я дуже довго п’ю – а потім виливаю частину благословенної вологи собі на голову. І стою мокрий, з’ясувавши, що заснув, не роздягаючись…
Залишаю трохи води про запас – незабаром я обов’язково знову захочу пити.
Стало легше. Трохи.
Я відштовхуюся від стола й валюся на ліжко, дивом не промахнувшись. Подушку – вище. Ось так. Голові мусить бути зручно паморочитись – інакше вона ображається й починає кудись падати…
Отже, на чому ми зупинились?
