І в крові не втрачав він злості,
Не тупився об білі кості,
Він видовжуватись умів,
Ледь зобачивши ворогів,
І ніколи не торопів:
Він хитріший від чаклуна,
На ребрі його письмена,
Він усе на шляху стина!..
Гесер
Розділ 7
…Досі, коли я згадую про те, що сталося, мене охоплює страх.
І все ж я згадую. Я, Вищий Мейланя, прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Єдиноріг, не останній із Звитяжців Кабіра – згадую.
Зараз я лежу на столі, й відблиски свічок грають на моєму поліруванні. А тоді – тоді я лежав на підлозі, скинутий Придатком Ченом, що ринувся до дверей. Уперше мій Придаток не послухався наказу…
За вікном жалібно дзенькала Вовча Мітла й бряжчали невидимі Тьмяні – темний страх нічного Кабіра; у дверях визирав ізза пояса свого Придатка тупий блазень Дзютте, і безсила лють захлиснула мене од вістря до вершка руків’я, роблячи клинок теплим і чужим.
– Мерзотники! – кинув я Дзютте й Дитячому Вчителеві. – Ганьба Звитяжців!..
Вони не відповіли. Зате відповів їхній Придаток.
Уперше я бачив Придатка, який майже вмів говорити мовою Звитяжців – мовою ударів і випадів, дрібних підготовчих рухів і відволікальних маневрів, мовою справжньої Бесіди. Якби Дзю чи бодай Дитячий Учитель були у цю мить оголені, я б зрозумів, я б не здивувався, бо й сам найчастіше відчував Придатка Чена своїм продовженням, частиною себе самого…
Але тут було щось інше, невідоме, тут був Придаток, який уміє вести Бесіду без Звитяжця.
На долю секунди я відволікся, забувшись від здивування – і ось уже Придаток Чен лежить на підлозі, скорчившись від болю, а Дитячий Учитель роду АбуСалімів у лиховісному мовчанні вилітає ізза пояса свого дивного Придатка, описуючи коротку дугу, яка загрожує закінчитися біля горла Придатка Чена.
Ні. Біля горла ця дуга не закінчилася б. Вона пройшла б далі.
– Рубай! – істерично розреготався Дзютте Уламок. – Рубай, Наставнику!..
Якби я в цю мить був у руці Придатка Чена!.. ой, якби я був там… і нехай усі блазні, всі Дитячі Вчителі Кабіра, всі Тьмяні Емірату спробували б зупинити скаженого Єдинорога!..
– Руку! – не тямлячись, закричав я, забувши, хто із нас Звитяжець, а хто – Придаток. – Руку, Чене!
І рука відгукнулася. Ні, я й далі валявся на підлозі, але на мить мені примарилося, що незвично холодні й тверді пальці стискають руків’я, що вони тягнуться до мене крізь простір, що нас розділяє, і я знову веду Придатка Чена в стрімкому танці Бесіди…
А ще мені запраглося тепла. Тепла плоті Придатків, яка розступається під напором мого клинка.
– Руку!..
