— Я суперкрасуня?
— А ти ніби сама не знаєш. Ти — тератронна бомба у світі сексу.
— Знаю. Я офіґенна бомба. Бабах! І всі на колінах.
— І я про це, мала. Таких природних красунь, як ти, взагалі не існує. Такі бомби не передбачені природою. Ти — спеціальний розвідувальний секс-клон. Тебе спроектували ящери для того, щоб ти звабила Маркова і вивідала всі таємниці поліції. Наприклад, скільки на Тіронії діючих сутенерів. Адже це страшна імперська таємниця. І детектив просік твою шпигунську сутність. До речі, я завважив: чим більше він підозрює людину, тим люб'язніший із нею. А у твоїй присутності він стає солодким, немов концентрований сироп. Навіть на «периферію» не реагує. Тобі хана, ґ'ормітська шпигунко!
— Цу! Не тринди. Сам ти ґ'ормітський шпигун… Моя мати, аби ти знав, була ексклюзивною копією знаменитої альфійської акторки і співачки Акуми, а батько — есквайр, капітан великого пасажирського лайнера. Я його законна дочка з правом спадкування.
— Якого такого лайнера?
— Перевіряєш?
— Авжеж. Я дуже пильний громадянин великої Імперії.
— Ти — арпікранський підкупольний тарган… Маленьке нахабне тарганисько, яке живе у великій бляшаній банці й думає, що це кайф. Ось ти хто, — її спритні пальці почали пестити тіло Вольска.
— То якого лайнера?
— «Максвела».
— Його прізвище також Шайнар?
— Так. Капітан Рама Шайнар.
— Я перевірю, Тама-донька-Рами.
— Перевіряй, — пальці Тами зупинили свій похід Вольсковим животом.
— Я зіпсував тобі настрій?
— Ні.
— У тебе сумні очі, Тамо.
— Ті записи… Вони постійно виринають у пам'яті.
— З Волт-Армстріджа?
— Так. Я колись давно читала про інопланетних чудовиськ. Стародавній автор описував ксеноморфів з кислотою замість крові[47].
— Я пам'ятаю. Це із якогось серіалу.
— Я думаю, що кіборґи-термінатори знищили б тих вигаданих монстрів за двадцять хвилин. Жодна кислота їм би не допомогла. А справжні монстри перемогли кіборґів. Якщо вони потраплять на поверхню населеної планети, їх ніхто не зупинить.
— Якщо вірити стародавній леґенді, вони знищили расу Великих Повзучих Отців. А Повзучі були дуже могутньою цивілізацією. Ми у порівнянні з ними — діти.
— З Повзучими було не зовсім так.
— А як?
— Коли я була на Піфії, мені розповідали про Повзучих.
— Ти була на Піфії?
— Я вивчала засоби ментального впливу в приватній школі сестри Кардане.
— Але ж я чув, що клонам заборонено з'являтися на Піфії під страхом смерті.
— У мене був спеціальний дозвіл.
— Справді?
— Справді.
— Круто.
— А ти як думав.
— Ти навчилася там телепатії?
— Щось на штиб того… Але ж ти слухай, якщо хочеш дізнатися про Повзучих. Коли з'явилися ґирги, біологічні основи спадковості Повзучих вже були підірвані. Адже вони були тристатевими симменталіками[48], і тільки одна із трьох статей їхньої раси володіла високим інтелектом і розвиненою емоційною складовою. А інші дві мали примітивний рівень свідомості. В перебігу еволюції вони залишилися напівтваринами і паразитували на досягненнях розумної статі. Лише харчувалися і брали участь в процесі розмноження. І ці примітивні створіння почали вироджуватися, позаяк наблизилася часова межа біологічного існування їхнього виду. Їхній вид до цього жив близько двохсот тисяч років. Відбулося завчасне природне вичерпання спадкової бази. Не виключено, що воно було наслідком безсенсового паразитичного способу життя.
— Люди також зіткнулися із чимось схожим.
— Так, але ми прискорили виродження частини людства необдуманими генетичними експериментами. Якби не Відновлення, нас, звісно, також не було б. Проте значну частину раси генетичне моделювання не зачепило. А у Повзучих настала не криза спадковості, як у нас перед Відновленням, а цілковите вичерпання життєвих сил раси. Вони після того розмножувалися лише в одному спеціальному розпліднику. У ньому багато тисячоліть, шляхом надскладної багатоетапної селекції, Повзучим вдавалося зберігати невелику життєздатну популяцію примітивних статей. А ґирги напали і знищили цей інкубатор.
— Вони не мали резервного?
— Ні.
— Невже тоді цей один-єдиний розплідник не охороняли? Мудра давня раса повинна була…
