— Кого замовляв Сіоран у Тейсана?
— Копію свого сина. Того, котрий загинув.
— І все?
— Дівчат та хлопців для гарему. Йому подобалися молоді й світлошкірі. Дуже молоді й дуже світлошкірі.
— Звідки такі подробиці? Ви ж, громадянине Бораме, тоді ще були підлітком?
— Майстер розповідав.
— Він ризикував.
— Серед його учнів досі не було зрадників.
— Повернемося до копії сина Сіорана. Наскільки я пам'ятаю, у Сіорана Шостого після смерті не залишилося спадкоємців.
— Копія Сіорана-молодшого загинула під час перевезення до земної резиденції.
— Убивство?
— А ви як гадаєте? — зустрічне запитання Борама перейшло чи то у сміх, чи то в задушливий кашель.
— Хто?
— Не знаю.
— А якщо подумати? Якщо добре-добре подумати?
— Метр припускав, що це зробили за наказом великого адмірала канцлера Іріте Ойзеле.
— Іріте розчищав шлях до престолу своєму синові?
— Не знаю. Це висока імперська політика. А я лише створюю клонів.
— Імператори з дому Ойзеле також зверталися до Тейсана з конфіденційними замовленнями?
— Так.
— Навіщо?
— Він створював для них наложниць із точно заданими параметрами.
— З якими параметрами?
— Зовнішніми.
— Точніше.
— Це були позасерійні копії знаменитих красунь.
— І все?
— Так.
— А детектор брехні показує мені, що ви, шановний, злочинно брешете.
— Я не брешу.
— Знову брешете. Відповідайте, інакше буде боляче. Кого копіював Тейсан? Ну!
— Боги Отців!
— Вони тобі не допоможуть. Відповідай!
— Він…
— Ну!
— …виготовляв копії Ківи, другої дружини канцлера Іріте.
— Кого? Ківи-піфійки? Суверен Зоряної Імперії спить із клоном своєї бабусі?
— Я не знаю, комісаре, з ким там спить чи не спить імператор Туре Шактірі Другий. Це не моя справа. І, до речі, не ваша також… Я взагалі не знаю, навіщо йому і його батькові потрібні були копії цієї піфійки. Я цим ніколи не цікавився. І зараз мені теж не цікаво. Хотіли — отримали — заплатили — до побачення. Метр їх також не запитував. Він хотів жити. Всі хочуть жити… Копії виготовляли й передавали довіреним людям імператора. Гарні копії, дуже точні. Їх було три. Одна для першого Туре Ойзеле і дві для чинного. Я не знаю, що з ними потім робили. Ми клонороби. Ми робимо те, чого хоче замовник, отримуємо за це гроші й присягаємося мовчати… Через ваші довбані препарати я порушую присягу. Тепер мене вб'ють.
— Я цього не допущу.
— Не допустите? — Борам зайшовся схлипуючим спазматичним сміхом. — Вас також уб'ють, комісаре Марков. Ви зробите свою роботу і помрете. Ні, навіть не помрете, а здохнете. Це так само неминуче, як завтрашній схід Ніргарі над Перламутровим океаном. Завжди було так, від того часу, як існує цей світ. Найнебезпечніші таємниці — це постільні таємниці сімей і гаремів правителів. Хто знає — той здихає. Навіть якщо він вірний і відданий собака.
— «Червону зону» неможливо прослухати.
— Невже ви такий ідіот, комісаре?
— Ні.
— Ви пошкодуєте, що змусили мене говорити. Ви вже про це шкодуєте, правда?
— Отже, архіву не існує?
— Не існує. Подивіться на свій детектор. Ну що? Правду я кажу? Отож бо…
