коліна, підповз до вікна, підвів голову і зазирнув усередину.
Нараз я побачила тінь. Це була тінь чоловіка в капелюсі. Спочатку я подумала, що то дерево, але вітру не було, а стовбури дерев ходити не вміють. Веранду заливало місячне сяйво, і тінь з чітко окресленими контурами посувалася вздовж веранди ближче й ближче до Джема.
Після мене її побачив Діл. Побачив і затулив обличчя руками.
Коли тінь упала на Джема, він теж помітив її і, обхопивши голову руками, завмер. Тінь просунулася ще трохи, підняла руку і опустила. Потім повернулася, пропливла над Джемом, далі вздовж веранди і зникла за будинком, так само непомітно, як і виникла.
Джем стрибнув з веранди і помчав до нас. Розчахнув хвіртку і побіг між грядками скрипучої капусти. На півдорозі я спіткнулась, і в цей час на всю околицю прогримів постріл.
Джем і Діл виринули біля мене. Джем важко дихав.
— До школи у двір, а там через огорожу! Швидше, Всевидько!
Він притримав нижній дріт; ми з Ділом перекотилися на другий бік і вже були майже біля прикриття — одинокого розлогого дуба, що ріс на шкільному подвір'ї, коли раптом помітили, що Джема з нами немає. Ми кинулися назад і побачили, як він, зачепившись за дріт, намагається вилізти із штанів і в такий спосіб звільнитися. Нарешті він виплутався і в самих трусах побіг до дуба.
Дуб поминули без пригод, аж тоді відчули, що від страху заціпеніли. Тільки Джем не втратив самовладання.
— Скоріше додому, там хвилюватимуться,— сказав він.
Ми побігли через шкільний двір, проповзли під огорожею на Оленячий луг, що за нашим будинком, знову перелізли через огорожу з тильного боку нашого подвір'я і опинилися перед нашим ґанком. Тут Джем дозволив нам перепочити.
Перевівши дух, ми всі троє, наче нічого й не сталося, попрямували в палісадник, виглянули на вулицю — біля воріт Редлі зібралися люди.
— Нам треба було б теж піти туди. Бо може видатися підозрілим, якщо нас там не буде.
Містер Натан Редлі стояв біля двору з дробовиком у руках. Тут же були Аттікус, міс Моді і міс Стефані Крофорд. Поруч стояли міс Рейчел і містер Ейвері. Коли ми підійшли, на нас ніхто не звернув уваги.
Ми тихенько зупинилися біля міс Моді. Вона оглянулась.
— Де ви були? Хіба ви нічого не чули?
— А що сталося?
— На грядку містера Редлі забрався негр. Ну, він і пальнув з рушниці.
— О! І вцілив?
— Ні,— пояснила міс Стефані.— Вистрілив у повітря. Налякав його так, що той став білий. Каже, що коли хто побачить білого негра, то це він. У містера Натана ще один ствол заряджено, він тільки й чекає, поки щось зашарудить на грядці, і більше вже не стрілятиме в повітря, що б там не було — собака, негр чи... Джем Фінч!
— Що, мем? — запитав Джем.
Тут заговорив Аттікус:
— А де твої штани?
— Штани?
— Штани.
Що було казати? Джем стояв перед людьми тільки в трусах. Я важко зітхнула.
— Е-е-е... містер Фінч!
У яскравому світлі вуличного ліхтаря я побачила Діла. Він силкувався щось вигадати: широко розплющив очі, його повне ангельське личко зробилося зовсім круглим.
— Що це означає, Діл? — запитав Аттікус.
— Я... я виграв у нього штани,— невпевнено пояснив Діл.
— Виграв?.. Як це?
Діл нерішуче почухав потилицю, провів рукою по лобі.
— Там, за ставком, ми грали в покер-роздяганку.
Ми з Джемом полегшено зітхнули. Сусіди, здається, теж нічого підозрілого не вбачали, вони стояли навколо заціпенілі. І все-таки що ж це за покер? Але ми не встигли з'ясувати. Почувся голос міс Рейчел — не голос, а пожежна сирена.
— О боже, Діл Гарріс! Грати біля мого ставка? Я тобі покажу покер-роздяганку!
Аттікус врятував Діла від неминучої розправи.
— Хвилинку, міс Рейчел,— сказав він.— Досі я ніколи не чув, щоб вони грали в якісь такі ігри. Ви що, грали в карти?
Джем кинувся рятувати становище.
— Ні, в сірники.
Молодчина мій брат. Сірники — річ небезпечна, але карти — це кінець.
— Джем, Всевидько, щоб я більше не чув ні про який покер. Джем, піди з Ділом і принеси свої штани. Якось уже розберіться там.
— Не бійся, Діл,— сказав Джем, коли ми підтюпцем побігли від місця події.— Нічого вона тобі не зробить. Аттікус забалакає її, вона й забуде. А ти молодець — швидко придумав, що сказати. Послухай... чуєш?
Ми зупинились і почули голос Аттікуса.
— ...нічого серйозного... всі вони проходять через це, міс Рейчел...
Діл заспокоївся, але ми з Джемом були неспокійні. Вранці Джем повинен показати штани, а де їх узяти?
— Можу дати тобі свої,— запропонував Діл, коли ми дійшли до будинку міс Рейчел.
