— Бабусю, вона загнала мене сюди і не випускав.
— Джін Луїзо, що це означає?
Я підвела голову і глянула на тітку Олександру.
— Я його туди не заганяла, тіточко, і не тримаю там.
— Ні, тримає! — заверещав Френсіс.— І не випускає!
— Ви вже посварилися.
— Бабусю, Джін Луїза зла на мене!
— Виходь, Френсіс! Джін Луїзо, якщо я почую ще хоч одне слово від тебе,— розкажу батькові. Ти, я чула, згадувала недавно чорта?
— Ні.
— А мені почулося, ніби згадувала. Щоб я цього більше не чула.
Тітка Олександра мала звичку підслухувати. Тільки-но вона пішла, Френсіс, нахабно сміючись, переможно вийшов з кухні.
— Ти зі мною не жартуй! — Він вискочив у двір. Тримаючись подалі від мене, почав гиляти ногою суху траву, час від часу озирався на мене і посміхався. На веранду вийшов Джем, подивився на нас і зник. Френсіс заліз на мімозу, потім зліз, заклав руки в кишені і став походжати по двору.
— Ха! — вигукнув він.
Я запитала, кого він з себе удає: дядечка Джека чи когось іншого?
— Тобі, здається, було наказано сидіти і не чіпати мене,— відповів він.
— Я не чіпаю.
Френсіс пильно глянув на мене і вирішив, що мене вже втихомирили.
— Чорнолюб...
Цього разу я так затопила йому кулаком у зуби, що обідрала собі шкіру. Пошкодивши ліву руку, я пустила в хід праву, але ненадовго. Дядечко Джек притиснув мені руки до боків і сказав:
— Спокійно!
Тітка Олександра метушилася біля Френсіса: витерла хустинкою сльози, погладила по голові, ущипнула за щоку. Аттікус, Джем і дядечко Джімі вийшли на ґанок, коли Френсіс заплакав.
— Хто почав перший?— спитав дядечко Джек.
Френсіс і я показали одне на одного.
— Бабусю,— проскиглив він,— вона сказала, що я — шльондра, і накинулася на мене.
— Це правда, Всевидько? — спитав дядечко Джек.
— Авжеж, правда.
Дядечко Джек зміряв мене поглядом, і вираз обличчя у нього був такий, як у тітки Олександри.
— Пам'ятаєш, я казав тобі, що матимеш неприємності, коли не облишиш ті слівця. Казав чи ні?
— Так, сер, але...
— Отепер їх маєш. Стій тут.
Я вагалася: стояти чи втекти, і, певно, надто довго роздумувала, бо коли повернулася, щоб бігти, переді мною виріс дядечко Джек. Раптом мій погляд упав на маленьку мурашку, яка, з великими зусиллями пробиваючи собі шлях серед трави, тягла здобич — крихту хліба.
— Більше я з тобою, скільки житиму, розмовляти не буду. Я ненавиджу тебе! Щоб ти й до ранку не дожив!
Ця тирада, здається, розсіяла останні сумніви дядечка Джека. Я побігла до батька шукати захисту, але він сказав, що я винна сама і що вже пора додому. Я залізла в машину, на заднє сидіння, навіть ні з ким не попрощавшись, а вдома відразу ж побігла до своєї кімнати і зачинила за собою двері. Джем хотів мене втішити, проте я його не пустила.
Я оглянула сліди битви — було тільки сім чи вісім червоних плям — і подумала, що все на світі відносне. В цю мить хтось постукав у двері.
— Геть звідси!
Дядечко Джек сказав, що коли я так розмовлятиму, він мене відлупцює, і я замовкла. Він зайшов до кімнати, а я забилася в куток й одвернулась.
— Всевидько, ти все ще ненавидиш мене?
— Можете знову братися за своє, сер, будь ласка.
— Не думав, що ти така злопам'ятна. Був про тебе кращої думки, тобі перепало, і ти сама знаєш, що заслужила.
— Не заслужила.
— Голубонько, не можна ображати людей...
— Ви несправедливий,— сказала я,— несправедливий!
Дядечко Джек звів брови.
— Несправедливий? Чого?
— Ви хороший, дядечку Джек, я, певно, все одно люблю вас і досі, але ви не розумієте дітей.
Дядечко Джек став руки в боки і пильно подивився на мене.
