— Не кажіть дурниць, Гек,— озвався Аттікус.— Зрештою, ми ж у Мейкомбі.
— ...кажу, що на душі неспокійно.
— Гек, ми маємо відстрочку, щоб не турбуватися,— заявив Аттікус.— Сьогодні субота. Суд, певно, відбудеться в понеділок. Невже ви не зможете протримати його одну ніч? Не думаю, що в Мейкомбі знайдеться людина, яка захоче позбавити мене клієнта, самі знаєте, важкі часи настали.
Юрба весело загомоніла, але одразу й стихла, бо заговорив Лінк Діз:
— З тутешніх ніхто нічого не затіває, але за братію з Старого Сарема я не певен... а чи не могли б ви подбати про... як це, Гек?
— Про передачу справи в інший округ,— підказав містер Тейт,— Але тепер це, певно, вже нічого не змінить.
Аттікус щось сказав, та ми не почули. Я обернулась до Джема, він замахав руками, щоб я мовчала і не заважала.
— І крім того,— вів далі Аттікус,— ви, мабуть, не дуже боїтеся тієї компанії.
— Знаєте, які вони, коли насмокчуться?
— В неділю вони звичайно не п’ють, більшу частину дня сидять у церкві...— зауважив Аттікус.
— Бачите, це випадок особливий,— мовив хтось.
Натовп загомонів голосніше. Нарешті тітка сказала, що коли Джем не ввімкне у вітальні світло, це буде ганьба для всієї родини. Але Джем не чув її.
— Не розумію, по-перше, навіщо вам було братися за цю справу,— сказав містер Лінк Діз.— Ви на ній можете втратити все. Все, що маєте.
— Ви справді так думаєте?
Коли Аттікус так запитує, це небезпечно. «Всевидько, ти справді думаєш, що це найкращий хід?» Трах-бах — і на шахівниці не лишається жодної моєї шашки. «Ти справді так думаєш, сину? В такому разі прочитай оце». І сидить Джем цілий вечір над промовами Генрі У. Грейді.
— Слухайте, Лінк, може статися, що цей чоловік сяде на електричний стілець, але спершу люди почують правду,— мовив Аттікус спокійно.— А ви її знаєте.
Хвиля незадоволення сколихнула людей. Аттікус ступив крок до веранди, натовп лиховісно загув і почав підступати ближче.
Раптом Джем як закричить:
— Аттікус, телефон дзвонить!
Від несподіванки люди здригнулися, позадкували; цих людей ми бачили щодня: крамарі, місцеві фермери, були також лікар Рейнольдс і містер Ейвері.
— Підійди до телефону, сину,— гукнув Аттікус.
Люди засміялись і почали розходитись. Аттікус зайшов до вітальні, ввімкнув світло і побачив, що Джем сидить біля вікна блідий, тільки кінчик носа червоний, бо був притиснутий до шибки.
— Чого ви сидите в темряві? — спитав він.
Джем стежив, як батько пройшов до свого крісла, сів і взяв у руки вечірню газету. Інколи мені здається, що найскладніші ситуації в своєму житті Аттікус спокійно обдумує, закрившись сторінками «Мобіл реджістер», «Бірмінгем ньюс» або «Монтгомері едвертайзер».
Джем підійшов до батька.
— Вони приходили по тебе, так? Вони хотіли з тобою розправитись?
Аттікус опустив газету і глянув на Джема.
— Де це ти вичитав? — поцікавився він. Потім додав тепліше: — Ні, сину, це наші друзі.
— Це не... не ватага? — Джем подивився спідлоба.
Аттікус усміхнувся — хотів було стриматись, але не зміг.
— Ні, у нас у Мейкомбі не буває розгніваного натовпу і всяких таких дурниць. Ніколи не чув, щоб орудувала якась ватага.
— Був час, коли ку-клукс-клан ганявся за католиками.
— Ніколи не чув, щоб у Мейкомбі були католики,— сказав Аттікус,— це ти щось переплутав. Десь у дев’ятсот двадцятому році тут справді існував ку-клукс-клан, але то була в основному політична організація. Крім того, їм нікого було лякати. Одного разу вночі вони влаштували демонстрацію перед будинком містера Сема Леві, а Сем вийшов на ганок і сказав, що, певно, кепські їхні справи, коли вони прийшли до нього у балахонах, пошитих з його ж полотна. Сем їх так присоромив, що вони пішли.
Сімейство Леві відповідало всім вимогам Мейкомба: люди благородні, для загальної користі віддавали свої здібності та можливості, і вже п’яте покоління цього роду жило на одному місці.
— Ку-клукс-клан зник і вже ніколи не повернеться,— сказав Аттікус.
Я вийшла провести Діла і, повертаючись, почула, як Аттікус казав тітці Олександрі:
— Як і всі, я віддаю належну повагу жінкам Півдня, але не жертвуватиму людським життям заради вигаданої версії.
Аттікус говорив таким голосом, що я подумала: знову сваряться.
Я розшукала Джема, він був у своїй кімнаті, лежав у ліжку і про щось думав.
— Що там у них, погиркались? — запитала я.
— Схоже, що так. Вона весь час дорікає йому Томом Робінсоном. Майже сказала, що Аттікус ганьбить усю родину. Всевидько... я боюсь.
— Чого ти боїшся?
— Боюся за батька. Що, коли з ним щось станеться?
Джем прибрав таємничого вигляду, і скільки я його питала — відповідь була одна: відчепись, дай спокій.
На другий день була неділя. Під час перерви між недільною школою і церковною відправою всі вийшли трохи розім’ятись.
