— Містер Юел,— недовго думаючи, відповів Джим.
— А що сталося?
— Нічого особливого. Ми боїмося за тебе і хочемо, щоб ти з ним що-небудь зробив.
Аттікус сумно всміхнувся.
— Що ж із ним зробити? Хіба примусити підписати пакт про ненапад?
— Коли людина погрожує розправою, від неї можна всього сподіватися.
— Тоді від нього й справді можна було всього сподіватися,— сказав Аттікус.— Джем, уяви себе на хвилинку на місці Боба Юела. Під час суду я переконливо довів, що жодному його слову вірити не можна, якщо доти йому хтось іще вірив. Йому треба було зігнати на комусь зло, такі люди, як він, не можуть без цього. Якщо, плюнувши мені в обличчя і пригрозивши убити, він хоч один раз не побив Мейєлу, мене це влаштовує. Він мав одвести на комусь душу, хай краще на мені, ніж на своїх дітях. Розумієш?
Джем кивнув головою.
Тітка Олександра зайшла саме тоді, коли Аттікус говорив:
— Нам нема чого боятися Боба Юела, він уже вдовольнився.
— А я не зовсім певна цього. Така людина може піти на все, аби помститися. Ти ж знаєш їх.
— Справді, сестро, що Юел може мені зробити?
— Заподіє щось нишком,— сказала тітка Олександра.— Не сумнівайся.
— Це не така проста річ — щось заподіяти в Мейкомбі нишком,— відповів Аттікус.
Після цього ми вже не боялися. Літо минало, і ми не гаяли даремно часу. Аттікус запевнив нас, що поки вища судова інстанція не розгляне справи, Томові Робінсону нічого не загрожує, і цілком можливо, що Тома випустять або принаймні призначать новий судовий розгляд. А поки що він працює на фермі в епфілдській тюрмі, за сімдесят миль від Мейкомба, в Честерському округу. Я запитала, чи дозволять дружині і дітям відвідувати Тема, Аттікус відповів, що не дозволять.
— А якщо апеляція не допоможе, що тоді з ним буде? — запитала я.
— Тоді посадять на електричний стілець,— сказав Аттікус, — якщо губернатор не пом’якшить вирок. Не треба тривожитись передчасно, Всевидько. Сподіватимемось, що все обійдеться.
Джем лежав на дивані і читав журнал «Популярна механіка». Раптом він підвів голову і сказав:
— Це несправедливо. Він нікого не вбив, навіть якщо він і винен. Він нікого не позбавив життя.
— Ти ж знаєш, що по закону штату Алабама гвалтування карається смертю.
— Так, сер, але присяжні не повинні були виносити йому смертний вирок. А коли вже осудили, могли дати двадцять років.
— Засудити на двадцять років,— поправив Аттікус.— Том Робінсон — кольоровий. У наших краях, Джем, не знайдеться такого суду присяжних, який, розглядаючи подібну справу, сказав би: «Ти винен, але не дуже». Тут може бути або повне виправдання, або найвища кара.
Джем похитав головою.
— Я знаю, що все це неправильно, але не можу збагнути, де помилка... можливо, закон тут надто суворий...
Аттікус випустив з рук газету, і вона впала на підлогу. Він сказав, що в даному разі закон справедливий, несправедливо те, що на підставі тільки побічних доказів прокурор наполягає на смертному вироку, а присяжні виносять такий вирок. Він глянув на мене, побачив, що я слухаю, і пояснив:
— Щоб винести смертний вирок, скажімо, за вбивство, має бути один або два очевидці. Треба, щоб хтось сказав: «Так, я був при цьому, бачив, як він натиснув на курок».
— Але ж багато людей покарано на смерть на підставі побічних доказів,— зауважив Джем.
— Знаю, і багато з них, мабуть, заслужило цього... Та коли нема очевидців, завжди виникає сумнів, хай навіть якась крихта сумніву. Закон називає такий сумнів «допустимим», але, по-моєму, ми не маємо права і на крихту сумніву. Бо тоді не виключається ймовірність, хай навіть незначна, що осудили людину невинну.
— І знову ж виходить, що все вирішують присяжні. Треба покінчити з ними, та й годі,— твердо заявив Джем.
Аттікус намагався стримати усмішку, проте не зміг.
— Чи не занадто жорстокий ти, сину, щодо нашого брата-юриста? Я думаю, можна знайти легший шлях: змінити закон. Змінити так, щоб смертний вирок мав право виносити тільки суддя.
— В такому разі їдь до Монтгомері і міняй закон.
— Ти навіть не уявляєш, як це складно. Я не доживу до того часу, коли змінять закон, а ти якщо й доживеш, то будеш уже старий.
Це не влаштовувало Джема.
— Ні, з присяжними таки треба кінчати. Том був не винен, а вони сказали — винен.
— Якби, сину, ти був присяжним, а з тобою ще одинадцять хлопців таких, як ти, Тома б уже звільнили,— сказав Аттікус.—Поки що тобі ніщо не заважає міркувати розсудливо і послідовно. Оті дванадцять присяжних у повсякденному житті цілком розумні люди, але ти сам бачив, як розсудливість зрадила їх. Те саме ти спостерігав тієї пам’ятної ночі біля тюрми. Ті люди поїхали тоді не тому, що враз стали свідомі й розсудливі, а тому, що там були ми. У нашому житті є щось таке, від чого вони втрачають інколи здоровий глузд, і коли б навіть захотіли бути справедливими, то не змогли б. Коли в наших судах білий виступав проти чорного, виграє завжди білий. Така вже наша дійсність.
— І все-таки це несправедливо,— наполягав Джем.— Не можна осудити людину на підставі таких доказів, ні в якому разі,— сказав він, постукуючи себе кулаком по коліну.
— Ти не міг би, а вони змогли й осудили. Ставатимеш, сину, старшим, більше побачиш. Суд — найперша установа, де з людиною повинні поводитися по справедливості, якого б кольору не була її шкіра, але не всі присяжні лишають свої упередження за порогом суду. Коли ти виростеш, то побачиш, як білі на кожному кроці ошукують чорних. Але я тобі ось що скажу, і ти ніколи про це не забувай: якщо білий обдурює чорного, то цей білий, незалежно від того, хто він, багатий чи бідний, хоч яка порядна була б його родина, а він все одно покидьок.
Аттікус говорив зовсім тихо, але останнє слово нас приголомшило. Я глянула на нього: його очі палали.
— Білий негідник зловживає темнотою і неуцтвом негра — що може бути огидніше? Не треба себе обманювати: ніщо не минає без сліду, рахунок росте, і настане день, коли за все доведеться заплатити. Дай боже, щоб ви цього не зазнали.
