нього треба, Моді? Чого їм ще треба?
— Кому це «їм», Олександро? — запитала міс Моді.
— Цьому місту. Їх задовольняє, що він робить те, чого вони самі бояться робити, бо на цьому можна втратити якихось п’ять пенсів. Їх влаштовує, щоб він підірвав своє здоров’я на тій роботі, яку мають виконувати і якої так бояться вони самі..
— Тихше, Олександро, а то почують,— сказала міс Моді.— А сама ти давно почала так мислити? Усвідомлюють це в Мейкомбі чи ні, але ми платимо йому найбільшу данину, яку може заслужити людина. Ми довіряємо йому відстоювати справедливість. От і все.
— Хто це «ми»? — Тітка Олександра навіть не підозрювала, що питає точнісінько так, як її дванадцятирічний племінник.
— Жменька людей у нашому місті, які вважають, що на справедливість не можна почепити ярлик «Тільки для білих», жменька людей, які вважають, що справедливий суд існує не тільки для білих, жменька скромних, поміркованих людей, які розуміють, що тільки з ласки Всевишнього вони не народилися чорними.— В голосі міс Моді забриніли рішучі нотки.— Жменька людей з порядних сімей. Тепер зрозуміло, що це за люди?
Якби я була трохи уважніша, я б тепер зрозуміла, що мав на увазі Джем, коли казав про благородне походження, але мене раптом почало трясти, і я нічого не могла з собою вдіяти. Я бачила Енфілдську ферму-в’язницю, колись батько показував, бачила й майданчик для прогулянок — такий завбільшки, як футбольне поле.
— Перестань тремтіти,— наказала міс Моді, і я перестала.— Ходімо, Олександро, ми й так надовго залишили їх самих.
Тітка Олександра підвелася, розправила складки на платті. Потім дістала хусточку з-за пояса, витерла обличчя, пригладила волосся і спитала:
— Нічого по мені не видно?
— Нічогісінько,— сказала міс Моді.— Ти вже отямилася, Джін Луїзо?
— Так, мем.
— Ходімо до наших дам,— сказала вона похмуро.
Міс Моді відчинила двері їдальні, звідти ринула хвиля голосів. Тітка Олександра йшла поперед мене, я помітила, як вона гордовито підвела голову, переступаючи поріг їдальні.
— О місіс Перкінс, у вас порожня чашка, дозвольте, я наллю вам кави.
— Келпурнію послали ненадовго в одній справі,— сказала міс Моді.— Грейс, прошу, ще кілька тарталеток з ожиною. Ви знаєте, що утнув днями мій двоюрідний брат, який так любить ловити рибу?..
Жінки весело сміялись, а вони ходили навколо, підливали каву, частували ласощами, і все йшло добре, тільки тимчасово доводилось дещо робити замість Келпурнії.
І знову неквапливо загомоніли дами.
— Я вам скажу, місіс Перкінс, цей Граймс Еверет — святий мученик, він... Треба було одружитись, от вони і втекли... До косметичного кабінету кожної суботи... Як тільки сонце зайде. Він лягає спати... Курчат, повний кошик хворих курчат. Фред каже, що з цього все й почалося. Фред каже...
Тітка Олександра глянула на мене з другого кінця кімнати і всміхнулася. Вона кивнула туди, де стояло блюдо з печивом. Я обережно взяла його і тихенько підійшла до місіс Мерівезер. Як можна чемніше запитала її, чи не бажає вона покуштувати печива. Зрештою, якщо тітка може лишатися справжньою леді в такий час, то чому не можу я.
РОЗДІЛ XXV
— Не роби цього, Всевидько. Винеси її надвір і випусти.
— Джем, ти що, збожеволів?
— Я тобі сказав: винеси її надвір.
Зітхнувши, я взяла з підлоги гусеницю, вийшла, поклала її на нижній східець і повернулася в своє ліжко. Був вересень, але ночі все ще стояли теплі, і ми, як і раніше, спали на задній веранді. Навкруги ще миготіли світлячки, нічні жучки і метелики, наче в літній вечір, бились об шибки вікон. Гусениця знову заповзла до кімнати, ця маленька неслухняна істота, певно, вибралася східцями, а потім пролізла під дверима. Я її помітила, коли клала книжку на підлогу біля ліжка. Така гусениця не буває велика — щонайбільше один дюйм. Коли до неї доторкнутись, вона одразу перетворюється в тугий сірий клубочок. Я лягла на живіт і торкнула гусеницю пальцем. Вона скрутилася. Потім, певно, вирішила, що небезпека минула, і повільно випрямилася. Заворушилася сотня ніжок, вона трошки проповзла, але я знову зачепила її пальцем. Гусениця знову скрутилася. Хотілося спати, і я вирішила покінчити з нею. Вже простягнула руку, але Джем зупинив мене.
Він дивився на мене сердито. Певно, тепер у нього такий період; скоріше б він уже минав, той період. Правда, Джем ніколи не мучив тварин, але я не знала, що він жаліє і комах.
— А чому не можна її розчавити? — запитала я.
— Бо вона тобі не заважає,— долинув з темряви голос Джема. Він загасив свою лампу.
— Тепер ти не вбиваєш ні мух, ні москітів, бо в тебе такий період,— зауважила я.— Коли передумаєш — скажеш мені. Тільки знай: я не сидітиму склавши руки, коли мене кусатиме якась кузька.
— Ти нарешті замовкнеш? — спитав Джем сонним голосом.
Це Джем ставав з кожним днем більше схожий на дівчину, а не я. Зручно вмостившись, я лежала на спині, збираючись заснути, а тим часом думала про Діла. Він поїхав першого вересня і обіцяв повернутись, як тільки почнуться канікули; його батьки, здається, вже зрозуміли, що йому подобається проводити канікули в Мейкомбі. Міс Рейчел узяла нас із собою в таксі на станцію. Діл махав нам рукою з вікна вагона, аж поки поїзд зник удалині. Але Діл залишився в серці: я скучала за ним. За останні два дні перед від’їздом Джем навчив його плавати...
Навчив його плавати. Мені згадалося, що тоді розповів Діл, і спати зовсім перехотілося.
До Баркерової заводі веде путівець, що починається від шосе Мейкомб — Мерідіан приблизно за милю од міста. Добиратися до повороту легко: на фургоні з бавовною або на першій-ліпшій попутній машині, а там уже недалеко, пройти трохи пішки — і заводь. Але йти всю дорогу пішки не дуже весело, а це трапляється, коли затримаєшся до вечора і машин уже майже немає. Отож усі намагаються не затримуватись допізна.
Так ось що розповів Діл. Вийшли вони з Джемом на шосе і бачать — назустріч їде Аттікус. Їм здалося, що він їх не помітив, і вони замахали руками. Тоді Аттікус зупинився. Вони підбігли до нього, а він і каже:
«Ви краще заждіть, доберетеся до міста якоюсь попутною, бо я не скоро повернуся».
