— Треба було взяти ліхтарик, Джем,— сказала я.
— Я не знав, що буде так темно. Сьогодні рано стемніло. Небо захмарилося. Мабуть, надовго.
І раптом на нас хтось стрибнув. Джем закричав з переляку.
Сніп яскравого світла освітив наші обличчя. Це Джейкоб Сесіл з ліхтариком у руках аж витанцьовував од радості.
— Ага, піймалися! — вигукнув він.— Я так і знав, що ви підете цією дорогою!
— Що ти тут робиш один? Ти не боїшся Страхолюда Редлі?
Сесіл прийшов до школи разом з батьками, побачив, що нас нема, і побіг до дуба, бо знав, що ми тут ітимем. Правда, він не передбачив, що ми будемо йти без батька.
— Скільки тут іти! — сказав Джем,— Трохи пройти, поворот — і на місці. Чого боятися?
Нічого не скажеш, Сесіл непогано все це придумав. Він добряче нас налякав. Тепер міг роздзвонити по всій школі.
— Слухай,— звернулася я до нього,— хіба ти сьогодні не корова? Де твій костюм?
— Лежить за сценою,— відповів він.— Місіс Мерівезер каже, що жива картина буде не скоро. Всевидько, віднеси свій костюм теж за сцену, поклади поряд з моїм, і ходімо знайдемо інших.
Джем зрадів. Я буду з Сесілом, а він тим часом може побути з своїми товаришами.
Коли ми зайшли до залу, там уже були всі жителі Мейкомба, не було тільки Аттікуса, дам, які готували приміщення і дуже стомилися, та кількох відлюдників. Здавалося, сьогодні в школі зібрався весь округ. Вестибюль був переповнений святково одягненими людьми, що приїхали з околиць. Люди товпилися також навколо різних пристроїв для розваг, розставлених понад стінами у широкому коридорі на першому поверсі.
— Ой Джем, я забула гроші! — згадала я раптом, побачивши людей, що розважаються.
— Зате Аттікус не забув,— сказав Джем.— Ось тобі тридцять центів, на шість ігор. Ну, бувай!
— Гаразд,— відповіла я, задоволена тим, що в мене є тридцять центів і поряд зі мною Сесіл.
Через бічні двері ми пройшли з ним спочатку в зал, а звідти за куліси. Там я залишила свій костюм і швиденько вибігла: не хотіла, щоб мене помітила місіс Мерівезер — вона стояла біля столика перед першим рядом і поспіхом вносила останні зміни в сценарій.
— Скільки в тебе грошей? — запитала я Сесіла.
У нього теж було тридцять центів, отже, ми рівні. По п’ять центів витратили на кімнату жахів, яка нас зовсім не злякала; потім зайшли в темний сьомий клас, де було тимчасове володіння вампіра. Він водив нас по кімнаті і наказував торкатися руками різних предметів, за його словами, різних частин розрізаної людини.
— Ось очі,— сказав вампір, і ми намацали на блюдечку дві обчищені виноградини.
— А це серце,— і наші пальці намацали щось схоже на сиру печінку.
— А це кишки,— пояснював далі вампір і тицьнув наші руки в тарілку з холодними макаронами.
Ми з Сесілом побували ще на кількох розвагах. Купили по мішечку чудового печива — місіс Тейлор спекла. Я ще хотіла піймати ротом яблуко, що плавало в сиропі, але Сесіл сказав, що це негігієнічно. Мама попередила його, що так можна заразитись — адже ловлять яблуко різні люди.
— А чим можна заразитись? У нашому місті ніяких хвороб нема,— заперечила я.
Але Сесіл стояв на своєму: мама казала йому, що їсти після інших — негігієнічно. Я потім запитала тітку Олександру, чи це справді так, і вона відповіла, що так міркують тільки вискочки.
Ми хотіли купити цукерок, але кур’єри місіс Мерівезер розшукали нас і звеліли йти за лаштунки — скоро виступати. Людей у залі все прибувало; перед сценою, внизу, вже зайняв свої місця мейкомбський шкільний оркестр. Спалахнули вогні рампи, захвилювалася, ніби ожила, червона оксамитова завіса — за нею повним ходом ішли приготування.
За лаштунками я і Сесіл натрапили на вузенький коридор, там було повно людей, все дорослі в саморобних трикутних капелюхах, у шапках армії конфедератів та часів війни з іспанцями, в касках часів світової війни. Тут же, біля невеличкого віконця, товпилися діти, що мали продемонструвати, чим багатий сільськогосподарський Мейкомб.
— Хтось зім’яв мій костюм! — крикнула я в розпачі.
На допомогу прибігла місіс Мерівезер, розправила сітку і втиснула мене всередину.
— Як ти там, Всевидько? — запитав Сесіл.— У тебе голос, наче з підземелля.
— У тебе теж,— відповіла я.
Оркестр заграв гімн, чути було, як люди в залі підвелися. Потім забив барабан. Стоячи за столиком поряд з оркестром, місіс Мерівезер оголосила:
— «Округ Мейкомб — per aspera ad astra».
Знову забив барабан.
— Це означає,— переклала місіс Мерівезер для невігласів, — з багна — до зірок.— І додала невідомо нащо: — Жива картина.
— Наче так ніхто не догадався б,— прошепотів Сесіл, та на нього відразу ж зацитькали.
— Кожний у нашому місті знає,— шепнула я ледь чутно.
— Але ж багато приїхало з околиць,— сказав Сесіл.
— Замовкніть там! — почувся чоловічий голос, і ми принишкли.
Місіс Мерівезер почала сумовито оповідати про округ Мейкомб. Майже кожне її речення супроводжувалося барабанним боєм. Вона говорила про те, що наш округ найстаріший у штаті, що колись він був частиною територій Міссісіпі і Алабами, що першою білою людиною, нога якої ступила в ці незаймані ліси, був п’ятиюрідний дідусь нашого судді в справах успадкування, що цей білий першовідкривач зник у лісі безслідно. Потім сюди прийшов безстрашний полковник Мейкомб, на честь якого й названо наш округ.
Генерал Ендрю Джексон наділив його владою, але недоречна самовпевненість полковника Мейкомба, невміння орієнтуватися накликали нещастя на всіх, хто брав з ним участь у битвах з індіанцями племені Струмок. Полковник Мейкомб будь-що хотів відвоювати цей край для демократії, одначе його перший похід був для нього й останнім. За наказом, одержаним через гінця-індіанця з дружнього племені, він мав рухатися на південь. По лишайнику на дереві полковник визначив, де південь; підлеглим, які наважилися вказати на його помилку, не дав і рота розкрити. Він вирушив у похід, сповнений рішучості розгромити ворога, а натомість завів своє військо далеко на північний захід, у глухі лісові нетрі, звідки їх зрештою вивели поселенці, що рухалися в глиб країни.
