Кролик непомітно підштовхнув Пуха ліктем у бік.
– До речі, про вірші, – квапливо сказав Пух.– Ти коли-небудь звертала увагу на оте дерево – он там, праворуч?
– Де? – сказала Кенга й далі дивлячись на Крихітку Ру.– Ну, серденько Ру...
– Та ондечки, праворуч,– сказав Пух і показав за спину Кенги.
– Ні,– сказала Кенга.– Ну, серденько Ру, а тепер, любий, стрибай у кишеню та й підемо додому.
– Ні, ти обов'язково подивися на оте дерево – он там, праворуч,– сказав Кролик.– Ру, хочеш, я тебе підсаджу? – І він узяв Крихітку Ру на лапки.
– А на тому он дереві сидить пташинка,– сказав Пух.– Чи, може, то рибинка?
– Авжеж, то сидить пташинка,– сказав Кролик,– якщо вона, звичайно, не рибинка.
– То не рибинка, то пташинка! – кувікнув Паць.
– Так воно і є, – сказав Кролик.
– Цікаво, а то шпачок чи дрізд? – спитав Пух.
– У тому вся й штука,– сказав Кролик,– чи то дрізд, чи, може, шпачок?
І тут нарешті Кенга озирнулася. І саме тієї миті Кролик голосно-преголосно сказав:
– Ру, на місце!
І на місце, тобто в кишеню Кенги, вскочив Паць, а Кролик міцно притис до себе Крихітку Ру і дременув з ним що було духу.
– Куди ж це Кролик подівся? – спитала Кенга, знову повернувши голову.– Ну як, любий Ру, все гаразд?
Пацик із дна Кенжиної кишені пропищав щось голосом Ру.
– Кроликові довелося піти,– сказав Пух.– Мабуть, він згадав про якусь дуже пильну справу. Зненацька й раптово.
– А Паць?
– А Паць, мабуть, теж згадав про якусь дуже пильну справу. Зненацька й раптово.
– Ну, гаразд, ми пішли додому,– сказала Кенга.– До побачення, Пуше!
Три велетенських стрибки – стриб! стриб! стриб! – і Кенга зникла з очей.
Пух подивився їй услід:
"Хотів би я отак стрибати! – подумав він.– І чого то одні вміють, а інші не вміють? Яка несправедливість!"
Кенга й справді чудово стрибала, та були хвилини, коли Пацикові хотілося, щоб вона стрибала не так чудово.
Раніше він часто, вертаючись додому з далекої прогулянки в Лісі, мріяв стати пташкою і вміти літати; але тепер, коли Паць у Кенжиній кишені підлітав, як м'яч, у голові йому стрибала думка:
Якщо це зве ве
\ / \
ве \
веться
в них літа та
\ / \
та \
тати, —
я пташкою
не хо хо
\ / \
хо \
хочу
ста а а ти – ти!
\ / \ / \ /
а а а
– УУУУУУУУ! – казав Паць, злітаючи високо в повітря. А опускаючись донизу, він казав:
–Ух!
І йому довелося цілу дорогу, аж до самісінької Кенжиної домівки: казати: "Ууууууу-ух!", "Ууууууу-ух!", "Ууууууу-ухГ
Звісно, вдома, щойно Кенга розстебнула свою кишеню, вона одразу помітила, що її підманули. Спершу вона ледь не злякалася, та наступної миті збагнула, що лякатися нічого: бо ж вона була цілком певна, що Крістофер Робін нікому не дозволить скривдити Крихітки Ру.
"Ну, гаразд,– сказала вона сама собі подумки,– якщо вони такі, то й я буду така. Тільки тепер не вони з мене, а я з них покепкую!"
– Ну, любий мій Ру,– сказала Кенга, витягнувши Паця з кишені,– час нам спатки.
