– Привіт, Іа,– радісно привітали вони ослика.
– А! – сказав Іа.– Заблукали?
– Та що ти! Ми просто прийшли тебе провідати,– сказав Паць,– і подивитися, як поживає твоя хатка. Диви, Пуше, вона й досі стоїть!
– Розумію,– сказав Іа-Іа.– Справді дуже дивно: час би вже комусь прийти та розваляти її.
– Ми думали, чи не розваляв її часом вітер,– сказав Вінні-Пух.
– Ага, он воно що! – сказав Іа. – Мабуть, через те ніхто й не став морочитися з нею. А я гадав, що про неї просто забули.
– Ну, нам було дуже приємно побачити тебе, Іа, а тепер ми підемо провідати Сову.
– Чудово. Сова дуже люб'язна. Кілька днів тому вона тут пролітала і навіть мене помітила. Звісно, вона не озвалася до мене ані словом, але, ясна річ, вона мене впізнала. Дуже люб'язно з її боку. Справді. Душа радіє.
Пух із Пацем чемно позадкували від ослика й сказали:
– Іа, бувай здоровий!..
Вони щосили намагалися не квапитись, але перед ними була ще далека дорога, і вони хотіли прийти вчасно.
– На все добре,– сказав Іа-Іа.– Дивись, щоб тебе не занесло вітром, маленький Пацику. Це буде велика втрата. Знайдеться чимало таких, хто зі щирою цікавістю питатиме: "Куди ж це занесло Пацика?" Ну, бувайте здорові. Дуже вам вдячний за те, що ви випадково тут проходили.
– Бувай здоровий,– востаннє попрощалися Пух із Пацем і рушили до Совиної хатки.
Тепер вітер дув їм в обличчя, і Пацеві вуха лопотіли, мов прапорці, намагаючись кудись полетіти від свого маленького господаря, що з величезними зусиллями пробивався вперед. Йому здавалося, що минуло багато-багато годин, перш ніж він нарешті доніс свої вуха під захисток Дрімучого Пралісу, де вони знову нагострилися і не без тремтіння прислухалися до завивання бурі у верховітті дерев.
– А припустімо, Пуше, що дерево раптом упаде, коли ми будемо саме під ним,– що тоді буде? – спитав Паць.
– Краще припустімо, що воно не впаде,– відповів Пух після глибокого роздуму.
Це припущення заспокоїло Паця, і незабаром друзі вже весело стукали й дзвонили у двері Сови.
– Добридень, Сово,– сказав Пух,– сподіваюся, ми не запізнилися до... Я хочу сказати, як ти ся маєш, Сово?.. Ми з Пацем вирішили провідати тебе. А знаєш чому? Тому що сьогодні Четвер.
– Сідай, Пуше, сідай, Пацю,– люб'язно сказала Сова.– Влаштовуйтесь, як вам зручніше.
Друзі подякували Сові і влаштувалися, якнайзручніше.
– Розумієш, Сово,– сказав Пух,– ми дуже поспішали, щоб вчасно встигнути до... ну, щоб вчасно встигнути побачити тебе до того, як ми знову від тебе підемо.
Сова з гідністю кивнула головою:
– Виправте мене, якщо я помиляюся,– сказала вона,– але я гадаю, що сьогодні страшенно буряний день, чи не так?
– Дуже так,– сказав Паць, гріючи свої вушка біля вогню і мріючи лише про те, як би живим-здоровим повернутися додому.
– Я так і думала,– сказала Сова.– І ось точнісінько такого буряного дня, як сьогодні, мій дядечко Роберт, чий портрет ти, Пацю, бачиш на стіні праворуч, повертаючись пізньої години з... Що це?
Замок голосно й погрозливо затріщав.
– Стережися! – закричав Пух.– Обережно, годинник! Пацику, з дороги! Пацику, я на тебе падаю!
– Рятуйте! – заверещав Паць.
Пухів -бік кімнати повільно перевертався догори дриґом... Його стілець посунувся на Пацеве крісло. Настінний годинник плавно ковзнув по грубці, збиваючи по дорозі вазони, і, нарешті, все це разом гепнулося на те, що хвилину тому було ще підлогою, а тепер намагалося стати стіною.
Дядечко Роберт, якому, напевно, забажалося стати килимком, прихопив собі для компанії рештки знайомої стіни і налетів на Пацеве крісло саме тієї миті, коли Паць намірився з нього зіскочити.
Одне слово, деякий час справді нелегко було визначити, де північ... Потому затріщало ще дужче... вся кімната затремтіла, мов у лихоманці... й настала тиша.
......................................
В кутку завовтузилася скатертина.
Потому вона згорнулася в клубок і перекотилася через усю кімнату.
Потому вона підскочила кілька разів і вистромила два вуха.
Потому вона ще раз перекотилася через кімнату і розгорнулася.
– П-пуше! – затинаючись промовив Паць.
– Що? – сказало одне із крісел.
– Де ми?
– Я не зовсім розумію,– відповіло крісло.
– Ми... ми в гостях у Сови?..
– М-мабуть, що так, бо ми саме збиралися пополуднувати, та так і не пополуднували.
– Ох! – сказав Паць.– Послухай, а в Сови завжди поштова скринька була на стелі?
– А хіба вона там?
– Еге, поглянь.
– Не можу, – сказав Пух, – я лежу носом донизу, а так, Пацю, стелю розглядати дуже незручно.
