Святослав, 36 років, високий, крупний, з модною бородою, сірими очима, здатністю красиво носити піджаки за три тисячі доларів, із тонкими, дещо жіночими литками, котрі він зовсім не приховує, власник успішної рекламної агенції, автор найкращого вітчизняного підручника з маркетингу.
Отримує 9 днів (стандарт). Бо саме на стільки днів його самозакоханість і звичка брати все, що смачно пахне, пройшовши біль повного й холодного відторгнення об’єктом, перетворилися власне на кохання. На щось більш-менш подібне на почуття, а не на бажання переможного сексу, обожнювання з Її боку, хвастання такою розкішною-власністю на світських вечірках та по дорогих ресторанах. Бо дівчинка, завдяки котрій він отримав ті свої дев’ять, днів, далеко не була предметом розкоші. Вона була звичайною журналісткою-розпиздяйкою, слухала дивну музику й повсякчас доводила його пуританську домогосподарку до тихого відчаю своїми дикими безпорядками. Чому вона раптом опинилася в його, як він вважав, розкішній квартирі з панорамою найліпшої частини Києва? Чому вона шкодувала його, коли він був втомлений, і гладила лисіючу голову, поки він не задрімає? Чому вона відмовлялася від дорогих (і несмачних!) ресторанів і готувала йому гриби в сметані, хоча сама ніколи не їла грибів? Чому вона так довго відпиралася від сексу з ним і однієї ночі у Флоренції таки здалася, бо її огида до його огрядного тіла перетворилася у втому від супротиву тваринній природі? Тоді-то він, очевидно, й вирішив, що вона ідеально підходить на роль матері його безцінних дітей — такий хороший в тебе генофонд, любив повторювати він.
Але дівчинка цю роль на себе приміряти явно не збиралася. Все просто — їй завжди подобалися худенькі хлопчики- підлітки. Єдина проблема — в такому хлопчику вона рідко могла відшукати дорослого, самостійного чоловіка здатного прийняти відповідальність за її ненормоване життя. Однієї доста гидкої ночі вона когось зустріла, і — бабах! — за місяць вже скаже цьому комусь, що то було кохання з першого погляду. Все. Гейм овер, Святослав. І вона доста чесно написала тобі листа про те, що вибач, не кохаю, хоча ти і прекрасний друг, і коханець, і такий уважний, і бла-бла… Але ж кохання — штука трансцендентна, і її так просто з себе не витиснеш, як гівно з дупи.
Тоді він і збагнув, що жити без неї не може. Не може їсти, не може спати, готовий пробачити їй секс на стороні й кохання до інших, тільки б вона не зникала. Але ж вона зникла. І він напивався, курив велетенські косяки, писав їй жалібні SMS-и про своє хворе серце, про потребу психоаналітика і біль, котрий вона йому принесла. Біль не минув, але з нього, як із потрісканого яйця, вродилося хворе кохання. Скільки воно встигло прожити, горопашне, він сказати не міг. Кинув пити і плакатися, зайнявся спортом і дуже схуд, одного дня він покаже цій дурнуватій суці, кого вона втратила! Ейфорія не забезпечує твою машину здатністю літати, друже. 9 днів. Правда, не повних.
Одна з останніх дій: купив у кіоску на Пушкінській єдиний більш-менш розумний чоловічий журнал.
Ольга Василівна, фарбована білявка, 48 років, у «молодіжних» джинсах зі стразами, в рожевій вітрівці, з великою попою й дивовижно тонкою талією, мрійлива й начитана російськими детективами, остання робота — продавець кіоску «Союз Друк».
Отримує 25 років, бо саме стільки була закохана у свого чоловіка, що був колись у неї першим, відтак пив, бив, крав із дому гроші, йшов із дому, але завжди повертався, бо вона прощала його. І не тому, що боялася не знайти іншого, не тому, що їй було його шкода, а через його щоку під лівим оком. Коли він просив пробачення чи казав, що любить її, не дивлячись ні на що, щока смикалася в нервовому тику. І Ольга згадувала слова покійної бабці: «Ось вона, твоя доля. Твоя дьоргана любов». Двох своїх дітей, хлопчика і дівчинку, чи то пак, юнака і дівчину, двадцяти двох і вісімнадцяти років, вона не любила ніколи. І тільки й чекала на те, що вони вже нарешті поодружуються, поїдуть до Москви на заробітки чи проваляться крізь землю — байдуже. Вона хотіла бути з ним, зі своїм чоловіком, і з його дьорганою щокою. За це їй і дістанеться цей термін.
Одна з останніх дій: телефонувала подружці Жанні уточнити рецепт випікання яблучного штруделя, відтак обидві дійшли висновку, що празький торт — він і простіший; і поживніший.
Марта — 24 роки, висока білявка, у вузьких джинсах і нових чоботах на підборах, ресторанна розводилка- початківець, з татуюванням-метеликом на куприку (кагда цвєтноє — ета сексі), з уперше в житті закачаним силіконом (ха-ха! Тепер вона вже не одна з полку жопастих і безцицькових тьолок!), плаче від пісень Енріке Іглесіаса і не дуже любить заходити в гості до старенької мами на восьмий поверх дев’ятиповерхівки в районі Софіївської Борщагівки, кінчає тільки від сексу з жінками, мріє стати популярною співачкою чи дружиною дипломата.
Отримає 2 роки. Бо саме стільки вона була закохана у свою партнерку (конкурентку?) чорняву Аліну, в комплекті з
