„окраси креденсів та святкового столу“, штучних квітів, килимів на стінах… Я ЛЮБЛЮ: літо… Я НЕ ЛЮБЛЮ: поганої чутності у телефонних розмовах… Я ЛЮБЛЮ: коли на дворі дощ, а на колінах воркотить кішка… Я НЕ ЛЮБЛЮ: газети замість туалетного паперу… Я ЛЮБЛЮ: зручний одяг, про який одразу забуваєш… Я НЕ ЛЮБЛЮ: засобів масової інформації… Я ЛЮБЛЮ: поцілунки за вухом, вздовж хребта, в долоні, зап’ястя, внутрішній згин ліктя, між грудьми, у кутиках вуст… Я НЕ ЛЮБЛЮ: коли вітер наліплює волосся до помади на губах, а на фарбовані вії падає сніг чи дощ… Я ЛЮБЛЮ: нічого не робити… Я НЕ ЛЮБЛЮ: черствого хліба і замерзлого масла… Я ЛЮБЛЮ: сидіти біля багаття… Я НЕ ЛЮБЛЮ: втрати контролю над дозою алкоголю… Я ЛЮБЛЮ: одужувати після хвороби (запах апельсинів — це не запах дитинства і зимових свят, це запах лікарні)… Я НЕ ЛЮБЛЮ: презервативів і взагалі всіх цих протизаплідних засобів, особливо „вистрибування“… Я ЛЮБЛЮ: дощ, зливу, прибій, травень… Я ЛЮБЛЮ: тишу… Я НЕ ЛЮБЛЮ: перебувати на одній території з батьками… Я НЕ ЛЮБЛЮ: цькувати себе всім, що „треба зробити“ під час творчої кризи та маніакально-депресивного авітамінозу… Я ЛЮБЛЮ: несподіваний перегляд хорошого кіно… Я НЕ ЛЮБЛЮ: не надто бажаного і не надто цікавого товариства, коли тягне до спілкування і якихось дій, типу „сходити на каву“… Я ЛЮБЛЮ: довго спати і прокидатися поруч з коханим… Я НЕ ЛЮБЛЮ: феміністок… Я ЛЮБЛЮ: порожні трамваї та метро пізно ввечері… Я НЕ ЛЮБЛЮ: себе з бодуна… Я ЛЮБЛЮ: гуляти Містом самій чи з коханим… Я НЕ ЛЮБЛЮ: вдень громадського транспорту… Я ЛЮБЛЮ: сидіти на репетиціях „Королівських Zайців“… Я НЕ ЛЮБЛЮ: совкових кулькових ручок з масним синім чорнилом… Я ЛЮБЛЮ: гроші… Я НЕ ЛЮБЛЮ: безплідних мрій і безплідного чекання, що відбирають стільки здорової снаги… Я ЛЮБЛЮ: коли навалюється „натхнення“ і не відпускає, поки не виплетеш (не зробиш з якогось раптового мотлоху, мушель, шкіряних шворок, коліщаток годинникового механізму, таких несподіваних дитячих скарбів) фінічку, або щось не напишеш чи намалюєш… Я НЕ ЛЮБЛЮ: ґвалтівного пробудження рано-вранці (не в сексуальному, а в побутово-дійовому сенсі)… Я ЛЮБЛЮ: курити траву з „однохвильцями“… Я НЕ ЛЮБЛЮ: солодких яблук зимових сортів, вареної цибулі, вареного буряка, вареного жиру, кип’яченого молока (а надто — старки), солодких газованих напоїв кольору рідкого лайна… Я ЛЮБЛЮ: коли руки пахнуть свіжою сирою рибою, чи м’ясним фаршем, чи будь-якими харчами під час приготування їжі, і ще трохи — опісля… Я НЕ ЛЮБЛЮ: смороду лайна в туалеті після знайомої людини… Я ЛЮБЛЮ: коли проблеми вирішуються самі собою з плином часу… Я НЕ ЛЮБЛЮ: коли у жмені дріб’язку бракує кількох копійок до потрібної суми і доводиться витягати паперову купюру (з якої ще на здачу додадуть монет)… а більш за все — п’ятикопієчні монети…» і т. ін.
Я НЕ ЛЮБЛЮ, коли мене просять читати цей уривок і говорять, ніби він вдалий. Я написала це десять років тому у книжці «Ексгумація міста» і, на жаль, досі можу додати до цього списку безліч усіляких побутових дрібничок, які я «люблю» або «не люблю». Тому що це кокетування і спосіб триматися правил гри водночас. Утримувати позиції, бути кимось, бути зрозумілою оточуючим людиною. Я цього НЕ ЛЮБЛЮ. Я НЕ ЛЮБЛЮ марні витрати енергії на підтримання ілюзії себе в очах інших. І мені не подобається, що найпростіший спосіб орієнтації в реальності — це отаке чорно-біле «люблю-не люблю», хоча варто було би принаймні говорити «подобається-не подобається». Істотна різниця. Мені не подобається мороз, але безглуздо було би сказати, що я не люблю зиму. Я не люблю говорити про любов. Просто терпіти не можу, бо мені просто нема чого сказати. Я можу совати шахівницею фігури — чорне, біле, будувати комбінації. Безглузді, на відміну від шахових. Але це життя, і його треба любити, аби тебе ідентифікували оточуючі цільові групи як цілісну, цілеспрямовану і — головне — по-зи-тив-ну особистість, а не як маргінала-мізантропа-аутсайдера і, відповідно, лузера. Маячня це все.
Через десять років у книжці «Небо кухня мертвих» я написала:
«…дивись — почула в собі Віра якийсь особливо розчулений Спаднем голос Неба — тут можеш ввійти до мене і катулятися скільки собі схочеш по моїх хмарах, а я любитиму тебе по-всякому і як і скільки схочу, а схочу я дуже багато — до несхочу! Віра глянула, куди вказав голос, і побачила свою лозу, що вилася довкруж старезного платана, чиєї крони вже за скроні не було видно.
Тільки речі з собою не бери! Лише паспорт!» — суворо тричі повторив голос Неба. Небо, як і кожен чоловік, до нестями боїться жіночих речей, білизни, косметики, гребінців, черевичок на шпильках, кедів і пантофель, книжок, люстерок, гелів для душу, записників і засушених троянд, навіть горіхових шкаралупок, а надто — заколок, шпильок і пінцетів для висмикування наглих волосинок у наглих місцях, не кажучи вже про тампони і гігієнічні прокладки — ніби ці речі кожного чоловіка ув’язнять, висмоктавши так звану свободу, а краще би в Небі взагалі тільки пташки літали, а якщо б і націлилися вити гнізда — хай роблять це на землі, там, де їхні довбані речі, аби Небу не видно було — десь під Ним, поза Ним! Та ось біда: НЕБО ПОЧИНАЄТЬСЯ ПІД НОГАМИ! Ми всі живемо в тобі, Небо, і Старий Платан, і Виноградна Лоза тому свідчення. Ось
