Романа.
— Агов, мала, це я, — промовив він, підійшовши до неї впритул. — Доброго ранку. Давно прокинулась?
— Ура, Ромцю, ми в Празі! Я почуваюся такою щасливою, ти б знав! — Вона по-дитячому кинулася йому на шию й цілувала обличчя, повна світла й вдячності, і від цього Романові всередині все обвалилося.
Він уже був наважився розповісти все як є, аби не ставити на їхніх стосунках ніяких брехливих плям, але зараз, коли дивився на її обличчя, йому опустилися руки.
— Так, Оленко, ми в Празі, — криво усміхнувшись самому собі, прошепотів їй Роман.
— А гарно тут, правда ж?
— Гарно, мала. Снігу багато. Ти добре виспалася?
— Так, добре, — усміхнулася Олена. — Дивно тільки, я пам’ятаю лише таксі у Варшаві, а потім нічого.
— Не дивно, ти дуже втомилася й сильно змерзла, то тебе вимкнуло на всю дорогу. Я тебе заніс до потяга, потім із нього виніс. Мені пощастило майже відразу натрапити на одного українця, який здав нам квартиру недалеко від Старого Міста, ще й пообіцяв мені роботу дати. І от ми тут.
— Яку роботу, Ромцю, яке житло? Ти ж із компанією в Празі договір укладав, так?
— Таж укладав, — пояснив він. — Але я ось подумав, що це треба буде тебе цілими днями залишати на одинці в незнайомому помешканні в незнайомій країні… Який тоді сенс у нашому виїзді, якщо я не матиму часу на тебе? Сама розумієш, спочатку на новій роботі треба пахати за трьох…
— Так, — сумно всміхнулася дівчина.
— Ну ось. А я вийшов із потяга і майже відразу натрапив на чоловіка, який запропонував винайняти квартиру, а потім, почувши, що я говорю українською, сказав, що ми з ним земляки, і зовсім розчулився. Ми розговорилися, і виявилось, що він може мені запропонувати роботу, не так добре оплачувану, як та, що за угодою, але часу для тебе я матиму просто море. Попередньо я погодився. У будь-якому разі кілька днів іще є, аби подумати.
— Ти в мене такий турботливий і розумний, Ромцю, — поцілувала його Олена.
— Та який уже є, — гірко віджартувався Роман. — Давай я зараз наберу тобі ванну, а сам тим часом вийду до магазину, куплю щось пожувати, бо досі не встиг. Ну, і щось приготую смачненького, добре, мала? Ти ж востаннє їла аж учора вдень, певно, зголодніла?
— Так-так, дуже хочу їсти. Здається, слона з’їм! Але що вже, витерплю, — усміхнулася вона коханому. — І ванну я б прийняла із задоволенням…
За двадцять хвилин Роман вилетів із під’їзду в заметену відучора Варшаву. Одна маленька брехня потягла за собою іншу, та — нову, і ось уже цілий ком котився за ним вулицею, назви якої він іще не знав, із диким гуркотом проламуючи тротуарну плитку і бруківку на проїжджій частині, провалюючи замерзлі вітрини й відбиваючи цілі шматки цегли з рогів старовинних кам’яниць. Романові й справді здавалося, що від брехні світ розпадається й летить у пекло, але коли він повернув голову й побачив, що вулиця ціла, що на око нічого й не змінилося, трохи заспокоївся. «Гаразд, — казав сам собі, — я збрехав, але заради неї. Повернення додому її добило б, тому мусимо тут жити, тим більше, Аґнєшка про все потурбувалася». Він зупинився, прокручуючи в голові останні думки. «Ось воно що… Схоже, тепер я живу за сценарієм, який вона запропонувала».
Роман рушив далі, обдумуючи ситуацію. Найбільше муляло, що він збрехав Олені під впливом якоїсь жінки, яку знає менш ніж добу. Це не було на нього схоже. Ну, але що зробив, те зробив. Не в його характері особливо замислюватись над уже здійсненими вчинками, хай би якими вони були.
Десь за сотню метрів від їхнього будинку розташувався зручний міні-маркет, де можна було скуплятися, не вступаючи в безпосередній контакт із продавцями, що Романові, який не говорив польською, сподобалося. Просто набрав продуктів, підготував торбину, побачив на екрані, скільки то все коштує, розплатився й вийшов. «Сюди і ходитиму», — вирішив він.
Поляки потихеньку виповзали зі своїх родинних нірок після Різдва, вулиця оживала, залита сонцем. Прага подобалася Роману. Насамперед звертала на себе увагу приємна оку забудова, де було всього достатньо і всього в міру. Сучасні будинки і старенькі кам’яниці кінця вже позаминулого століття, будиночки міжвоєнного періоду й житлові блоки епохи комуністичної Польщі стояли тут поруч, часом навіть продовжували один одного, прилаштувавшись уздовж тротуарів стіна до стіни, і вулиці виглядали дивно, хоча й красиво. Роман любив таке ось розмаїття і, крім того, після відвідання кількох міст української Галичини мав слабкість до брукованих вуличок. Тому, крокуючи тепер вулицею, відчував підошвами нерівності бруку, і від цього почувався спокійно й легко, попри все те, що відбувалося зараз у голові.
