Якось завжди мовчазний Стояр заговорив зі мною. Менгі вдавала, що спить, молодших жерців у печері не було.
«Де ти, Ратиборе, навчився лікарської науки?» — спитав цілитель.
«У виті Желянській», — відповів я.
«Силеник ще живий?»
«Вбили рік тому».
«Хрестопоклонники?»
«Не знаю».
Стояр помовчав, а потім сказав: «Не навчайся книжної мудрості у греків та іудеїв, бо втратиш дар Даждьбожий».
«Чому книжна мудрість погана?» — здивувався я.
«У греків та іудеїв один Бог і багато книжок, а в нас багато богів і одна Книга. Навчишся читати книжки єдинобожників, не зможеш прочитати Книгу Даждьбожу. А вона є все».
«Де ж та Книга? — спитав я. — Ніколи не чув про неї».
«Книга Даждьбожа не людьми писана. То Небо — зоряне і денне. Всі знаки на ньому — інших не треба».
«Чому ж тоді найбільші держави світу, Хазарія та Візантія, вірять в Єдиного і мають багато книжок? А ми, онуки Даждьбожі, такі мудрі, платимо їм данину?»
Стояр недобре посміхнувся обличчям-черепом:
«Про те тобі треба було спитати у Силеника. Його дід Овой останнім мав Силу Даждьбожу. Єдиний серед усіх склавинів. Він загубив ласку Неба, і Даждьбог відвернувся від нас».
Цілитель помовчав, а потім додав:
«Не думай про цю жінку, Ратиборе. Вона народжена не для тебе. Ніщо не мучить нас так, як нездійснені бажання…»
І пішов, замітаючи земляну підлогу довгим білим одягом.
Менгі розплющила очі й сказала: «Цей жрець — дурень!»
«Чому?» — спитав я, а розум мій тої миті ще лежав під брилами Стоярових слів.
«Бо він думає, ніби знає, для кого народжена Менгі», — сказала жінка і відкинула повстину. Потім вона підняла вище грудей сорочку і розсунула свої мармурові ноги так, щоб я міг бачити й брати все, чого так бажав…
Дракон так і не з'явився. Як тільки Менгі сказала багатурові, що може їхати на коні, Ерге віддав наказ повертатися у Саркел. Дорогою нас перестріли посланці рабі Ісраеля. Вони повідомили новину: Хельґ із варягами прийшов у Балтавар, столицю чорних булгар, давніх ворогів Хазарії. Хан чорних булгар Кубрат і С'єрн Хельґ дали криваву клятву своїм богам знищити Саркел і владу Ітхелю у Великому Степу. Рабі Ісраель очікував нападу на фортецю у два-три найближчі тижні.
Навіть на великій відстані від Саркелу відчувалися мілітарні приготування. Залізна воля рабі Ісраеля стягувала до фортеці війська підкорених степових народів. Кінні сотні гузів і печенігів сунули до Білої Вежі під чорними прапорами, на яких відливав срібним блиском семисвічник Хазарії. Ерге-багатура вони вітали радісними криками, але я пам'ятав слова пророчиці Радагасти. Коли Ерге вперше з'явився у капищі Карахелу, Радагаста сказала: «Меч Арпавутів над цим воєм — опустить і не зупинять».
Кочовики приєднувалися до нашого загону, визнаючи Ерге начальником над собою. У Саркел багатур привів зо три тисячі війська й сотню піших ратників-буртасів.
Коли ми в'їхали у ворота Саркелу, то побачили, що назустріч суне галаслива юрба На чолі її йшов Людята, а за ним двоє гузів тягнули мою наложницю-булгарку. Одяг на ній був роздертий, а обличчя скривавлене.
«Ми піймали її під час блуду! — кричав Людята. — Ратиборе, вона зраджувала тобі зі слугами Йосифа і з воями Джанібека. Вбий її!»
Я не встиг нічого сказати — Ерге-багатур під'їхав до юрби, підняв меча й розрубав навпіл мою наложницю. Кров обризкала мій одяг. Багатур, дивлячись на Менгі-ханум, мовив: «Зрадлива жінка — ганьба для чоловіка. Зрадливих жінок треба вбивати!». І я побачив, як зблідла красуня Менгі. І число того дня було «вісімдесят вісім» — так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.
У той день я був немов хворий. Людята запросив мене до себе в майстерню, розпитував про Дракона й розповів саркельські новини останніх п'ятдесяти днів, що пройшли від нашого від'їзду з фортеці.
Оповіді вивідувачів про те, що трапилось у Балтаварі, були непевні. У Саркелі казали, що Хельґ став союзником Візантії, що в Балтаварі вбито купців Йоханана і Семендер-тархана, що Хельґ всюди з'являється з жінкою зі Священного
