АМтм

— Ну що ж, типовий деліріум. Прив'яжіть його до ліжка. І вколіть сибазон. Як то скінчився? Ну то вколіть хоча б що- небудь. Магнезію, я не знаю, абощо.

Бідний Окрю виривався, коли санітари в'язали його, і, показуючи на мене пальцем, кричав:

— Ловіть черепаху, ловіть черепаху!

Ніхто, крім нього, на мене не зважав.

З огляду на відсутність ліків у диспансері ми не розлучалися з Іржоном чотири дні. Впродовж них він топтав мурашок, відбивався від пораненого лилика й виганяв із палати білого вужа (отак я еволюціонував). Потім його завезли в реанімацію, і я мусив відступити.

Тепер мене непокоїть одна думка: «А що, як його вилікують? Шансів, звісно, небагато, але все-таки. Що, як його вилікують? Адже я тоді просто перестану існувати… То хто ж тоді слідкуватиме за творчістю Окрю Іржона?»

Анатомія Марлен

Після того як з'явилася моя третя книга, почалося якесь колоквіальне пекло — презентації/поїздки/інтерв'ю. Щоби відбитися від журналістів, я навіть підготував стандартні, з дозволу сказати, тези, котрі роздавав бажаючим, але це не допомогло. Моя коротка популярність була такою всеохопною, що навіть бульварна і медична преса не гребувала мною. Я перестав слідкувати за публікаціями, як і за тим, що відповідаю на дурнуваті запитання. І, як виявилося, дарма. Слово не варабєй і не синиця в руках, а радше гордий буревісник, котрий літає… і так далі.

Читачі реагували на всі ці бздури дещо стереотипно: доводилося вигрібати з поштової скриньки купи кореспонденції. Як правило, я викидав листи, не читаючи, але іноді (з нудьги, знічев'я або коли конверт привертав увагу — маркою, каліграфією чи штампом благодійної фундації) дозволяв собі невинні розваги.

Лист, із якого почалися пригоди, виділявся з решти лаконічністю адреси: «місто Львів, письменникові Окрю Іржону».

Дивно, але він дійшов. Чи то поштаркам вже намозолило очі моє нетутешнє ім'я, чи то всезнаючі нишпорки із секретної контори слідкували за моєю перепискою, та факт залишається фактом: я отримав це.

Щиро кажучи, напочатку я був переконаний, що маю справу з розіграшем — багато колег, трохи ревнуючи мене до успіху, були б не від того, аби помститися бодай невинним жартом. Однак уважно прочитавши листа, я зрозумів, що такої перфектної стилізації не втяв би жоден із знайомих. Навіть Чемодан, — на що вже геніальний імітатор — не спромігся б на таке (це вже поминаючи той нюанс, що Чемоданові цілком вистачало власного успіху і він навряд чи бавився б у такі дешеві розваги).

Я передруковую цей лист (із збереженням правопису, пунктуації та приватних координат), аби ви зрозуміли мої неспокій і сум'яття. Отже:

«27 липня 2000 року

Шановний пане Окрю!

Я мала приємність читати зустрічі з вами у газеті „Експрес“ від 6-13 липня, мушу зізнатись що ви мене зацікавили особливо це що спокусили би Мерилін Монро, я бачила з ней декілька кінофільмів у Польщі коли я була у 70-х роках у рідної сестри у м. Щецін один з них пригадую під назвою „Ksiaze і aktoreczka“.

Трохе пишу віршики, які друкуються у газеті „Винниківський вісник“ незнаю чи ви читали це правда ще у 1996 році був надрукований мій віршик у газеті „Нескорена нація“ № 9 (77) під назвою з любов'ю до України, підписаний м. Винники Аліція Бобик.

Я вдова, пенсіонер, один син мешкав у Львові, другий у Нью-Йорку, жонаті.

Колись працювала в Політехнічному інституті можливо і тоді коли ви навчались.

Виступаю на радіо Незалежність мене записують а в дому себе слухаю, но а коли виступаю для польської передачи, w jezyku polskim, то безпосередньо у мікрофон.

Знайома багато років з Миколою Філаретовичем Колессою.

Ми спілкуємося польською бо у мене відчувається акцент, а потім переходимо на німецьку — професор