А коли імпреза скінчилася, публічність розійшлася і надворі стемніло, закривавлений і ледве живий Кемпелен, Ваш пращур, пане Окрю, видобувся з апарата і поповз до найближчого сховку, де його вранці, непритомного знайшли посполиті городяни, а що були порядні та сердобольні, то не віддали поліцаям, а завезли до докторів, у яких він, залишаючись анонімом, і перебув час видужання, та вже навіки залишився неповносправним, і так ото, пане Окрю, Ваш предок врятував мого прапрадіда, і хоч обидва зосталися каліками, та дякуючи їм ми тепер жиємо й можемо собі так мило балакати, прошу брати печиво, тепер такого не печуть. Хоч правду кажучи, не знаю, як ми си можемо тутка-во мило балакати, бо так направду, то жаден з них, ані Воронський, ані Фаркаш не спаслися, всьо то лиш файні легенди, шо так скaжу — бравий Воронський на границі так ся рознервував, жи побіг від митника, запомнивши про штучні ноги, і по тім бігу його пізнали й засадили цюпи, а потім вислали на Сибір, де він, небога, Богові душу й віддав, а Кемпелена ніхто й не думав підбирати, де Ви бачили, прошу пана, жеби москаль кого рятував собі на шкоду, помер Ваш Фаркаш, як пес під плотом, прости Господи, і душу його грішну упокій, так жи я зеленого поняття не маю, як ми з вами на сей світ прийшли, маючи таких безталанних, хоч і славних предків. Але, як видите, яким'сь чудом жиємо, і треба тішитися, пане Окрю, цій нагоді, а не варчати, жи все без сенсу і життє до дупи. Таже розгляньтеся доокола, як пташки співають, як сонечко світить і нарід Бога славить. А тоті Ваші манихейські, перепрошую, теорії, жи всесильному Отцеві нашому нічого не вартувало створити весь сей світ, аби випробувати одну-єдину душу, при тому Свою Власну, тоті теорії викиньте з голови якнайскорше і писаниною своєю не спокушайте молоді серця, бо я, прошу пана, дивлюся телевізор і знаю, що в нас прекрасна молодь, і на відміну від Вас я вірю в спасіння, прошу брати печиво, нічого-нічого, я потім все повитираю та й попрятаю, не филюйтеся. А тепер, прошу пана, я би'м, той-во-во, х'тіла би'м Вам показати того турка, що як Ви добре здогадалистеся, є тепер у нас, тілько не в історичнім музеї, як ви си думали, а тутка во, в моїм покою стоїть, міль його цілком погризла, але всьо решта цілком в пор'ядку, можете бачити, він, скурдий син, ше не дограв своєї остатньої партії, як си надумаєте, то можете дограти, дежа вю.
Турок справді виявився занедбаним, поїдженим, — як не міллю, то життям принаймні: з вух йому стирчали кущі сивого волосся, ніс провалився, ніби в сифілітика, а на правиці бракувало середнього пальця — певно надто часто показував «fuck» або просто мав колись коштовний перстень. Але мене зацікавив не стільки легендарний андроїд, скільки те, що діялося на шахівниці. Вочевидь, це не могло бути наслідком жодної, навіть найвіртуознішої, найфантастичнішої партії: майже всі фігури, — і білі, й чорні, — скупчилися безликою отарою з одного боку дошки, а на іншому боці, коло самого краю, немов над урвищем, стояли два самотні королі в неприпустимій — мало не в обіймах, — позиції, завдаючи один одному чи то вічний шах, чи то піддавшись апатії взаємного програшу. Вони безтямно заглядали в безодню, схиливши відполіровані тисячами гравців голівки, а там, унизу невиразно біліла пачка «димедролу» — останнім часом ґроссмейстера мучило безсоння.
