— Звичайно. І волосся росте після смерті.
— Та йди ти…
— Що «йди ти», «йди ти». А чому тоді в кіні у мертв'яків завжди довжелезні патли?
Стерн задумався:
— І нігті…
— І нігті, от бачиш, все складається. А ти не боїшся мертв'яків? — грайливо вимовив підступний Кранц.
Однак сподівання його не виправдалися — Стерн з усією безпосередністю дніпропетровця сказав:
— А чого їх боятися? Дідусь казав, боятися треба живих.
Відразу по цих словах — ніби вони володіли якоюсь магічною силою матеріалізації — хлопчаки зауважили, що до пісочниці наближається хтось третій. Дорослий. І обидва затрусилися зі страху.
Дорослий наближався неквапом, певний своєї сили, переваги і зневаги. Хлопчаки дивилися на нього заворожено, не відриваючи очей, але Стерн, не змінюючи пози, потиху взяв до рук лопатку, міцно стиснув її і легенько штовхнув нею Кранца. Той усе зрозумів без слів — недарма ж вони були друзями з пелюшок — і теж озброївся, але вибрав чомусь решето.
Підійшовши ближче, незнайомець зупинився і, взявшись у боки, дещо зверхньо оглядав малюків.
Зблизька він виглядав цілком миролюбно, але було йому вже років вісім, а то й цілих дев'ять.
— I'm Женя. Женя Колбасін, — привітався він так, ніби був якщо не Джеймсом Бондом, то принаймні Форестом Ґампом.
— Стерн, — тихо промимрив Стерн.
— Кранц, — ще тихше крякнув Кранц, міцно стиснувши решето в долоньках.
— А що, хлопаки, хочете взяти участь?
— Взяти участь? — видушив із себе Стерн, оскільки Кранц тимчасово втратив дар мови.
— Подивитися, — уточнив дорослий Женя.
— Подивитися що? — спромігся Кранц, оскільки від малого був охочий до всіляких видовищ.
— Виставу для вузького кола.
— Вузького у якому сенсі? — одночасно вигукнули хлопчаки, бо, незважаючи на малий вік, у них уже почала розвиватися майбутня невротична клаустрофобія.
— Ну-у… — протягнув неясно Женя і окреслив рукою простір довкола пісочниці.
— Нас тільки двоє, — знову хором, але вже із полегшенням сказали Стерн і Кранц. — Хіба цього досить?
— У якості публіки — не дуже, але як поціновувачі — зійде. — Не втрачаючи зверхності, Женя намагався виглядати милосердним.
— А яка різниця між першим і другим? — прохопився підприємливий Кранц.
— Двадцять сентаво, — голос Жені прозвучав безапеляційно.
— Двадцять сентаво?! — вигукнув Кранц нажахано, оскільки крім духу підприємництва мав іще й не дуже чисте сумління: учора ввечері він потягнув зі столу монетку, котра тепер лежала в кишеньці його штанят, і це були саме двадцять сентаво, тож хлопчина вирішив, що от тепер у харцизяцькій подобі дяді Колбасіна і зійшла на нього справедлива кара (ну, власне, починаючи з цього випадку і почав розростатися й бентежити його серце побутовий містицизм).
— Я мав на увазі п'ятнадцять. — У свої дев'ять Женя не лише досконало опанував мистецтво торгу, але й знав, як ошелешити супротивника несподіваним маневром.
— За обидвох? — спитався чемно Стерн, про що відразу пошкодував, отримавши від приятеля добрячого стусана.
— З кожного, — моментально скористався промашкою клієнта дядя Колбасін, що зовсім не личило його православному сливе прізвищу. — Я гадав, ви розумієте, — додав він, аби згладити неприємний ефект і в корені задушити
— Що ти кажеш… — мало не випустив решета Кранц (його страх перед евентуальною карою вже відійшов, і він вирішив підійти до справи товарообміну максимально ґрунтовно).
— Я кажу, дванадцять, — упевнено промовив Женя, напружуючи м'язи і ясно даючи зрозуміти, що гра йтиме за правилами якнайдикішого капіталізму.
— А де ти був раніше? — нахабству Кранца вже не було меж, але він знав щось таке, чого Женя знати не міг, а отже,
