надії, десь на дев’яносто відсотків будучи впевненим, що відмовлюся від того непотребу, що його збирається втюхну- ти мені Альберт. Але зараз уже підозрював, що товстий пройда має всі шанси оформити купівлю. Я б не зміг визначити словами, у чому тут справа, але мав визнати; будинок викликав симпатію. У місці, куди не могли дотягнутися щупальці мегаполісу, я відчував, що хочу тут жити. Або хоча б спробувати.
Ми піднялися на другий поверх. Кожна сходинка рипіла під ногами у своїй власній тональності, але це не дратувало, навпаки, звук був якимсь домашнім. Я навіть здивувався таким геть не типовим для мене думкам. Щойно приїхав, а вже почуваюся як удома. Чи це подіяла відстань, що відділяла мене від міста, чи атмосфера самого котеджу — не знаю. Втім, захоплення я спробував приховати. Хай пройдисвіт відпрацьовує свій відсоток.
— Другий поверх мансардного типу, — прохекав Альберт, діставшись останньої сходинки й утерши хустинкою геть мокре чоло. Схоже, йому було зле. Я навіть почав тривожитись, чи не станеться з ним серцевого нападу вже зараз — надто блідим став товстун. Та він мою руку допомоги відштовхнув, вичавивши псевдо- бадьору посмішку.
— Отже, другий поверх, — пробулькав він і раптом торкнувся горла, неначе стримуючи нудоту. — Тут все... просто... Дві однакові спальні кімнати по двадцять квадратних метрів кожна... отам і отам. Та, що праворуч... — він тицьнув у її бік правою рукою, лівою затуливши рота, — має балкончик... Отам... Вибач,
Альберт кинувся униз сходами, важко спираючись на перила. Я тільки й устиг гукнути йому вслід;
— Не переймайся, я сам усе роздивлюся!
Та коли вхідні двері за ним грюкнули і я залишився наодинці з будинком, то відразу забув про Альберта, Я стояв на площадці другого поверху, поклавши руку на перила, й прислухався. Навіть тиша тут була затишною, вибачте за невимушений каламбур. Така буває тільки у рідній домівці, яку справді любиш, а не лише використовуєш для ночівлі між сеансами трудотерапії. Була тільки одна оселя, що викликала в мене схожі відчуття, давно знесена дідова хата в Івківцях, невеличкому селі під Прилуками. Проведені там роки дитинства були, без перебільшення, щасливими. І до чого ж атмосфера тієї глиняної халупки нагадувала тутешню теплу тишу! Начебто нічого спільного, але зараз, так само як і тоді, під час літнього гостювання в дідуся, я відчував себе вдома. І ще більше упевнився, що тут і буде наш новий дім. Мабуть, це любов з першого погляду.
Я ретельно обстежив увесь поверх, почавши із кімнати ліворуч від сходів. Світла, простора, із буянням зелені за вікном і вицвілими блакитними шпалерами. З меблів у цій кімнаті знаходилися невеличкий столик і дитяче двоярусне ліжко. Від погляду на нього серце раптом защеміло. Схоже, тут жили діти попередніх господарів...
«Тут могли б жити й мої діти» — зрадницька думка з’явилася в усій красі раніше, ніж я встиг її обірвати.
«Якби вони в нас були».
Я не хотів знову занурюватись у це й картати душу марними думами, а тим паче зараз, тому зосередився на внутрішньому стані приміщення. Він був зовсім непоганим. Шпалери взялися плямами й де- не-де здулися від вогкості, у вікні «дитячої» кімнати скло було висаджене, напевно, чиїмось каменем, на стелі з’явилися
