дев’ятого по шістдесят четвертий роки. Після цього терміну отець Василик відбув ще п’ять років у засланні. Перший термін, як і другий, Павло Василик відбув від «дзвінка до дзвінка» у 1947-55 роках. Двічі комуністи засуджували душпастиря опальної української греко-католицької церкви за стандартним присудом — «антісовєтская пропаганда» — статті 54.1а і 54.11. Хоча виною його було тільки те, що не хотів перейти у московське православ’я. Ми порозмовляли на різні теми. З бесіди і поведінки я зрозумів, що співрозмовник мій людина мужня, стійка, розумна, віддана Україні, високоморальний християнин. Більше ми в неволі не зустрічалися. Доля звела з єпископом УГКЦ Павлом Василиком аж в дев’яності роки у Коломиї, де він служить Богові й людям. У квітні 1963 року виходить новий указ, згідно з яким всіх, хто утримувався на особливо суворому режимі, але відбув половину терміну, переводили на суворий режим. Наша «трійка» підійшла під цю категорію, і нас знову етапували на «одинадцятий». Не гадаю, що начальник табору Баронін, високий, гладкий майор вельми втішився нашому поверненню. Погейкували, що Баронін службу у внутрішніх військах розпочав собаководом у взводі і дослужився до начальника табору. Начальник табору вважав себе над в’язнями царем і Богом. У «десятому» «лаґпункті» — на зоні особливо суворого режиму — залишився, окрім Славка Гасюка, коломиєць Ігор Кічак. Здоров’ям богатирським хлопець похвалитися не міг, а термін попереду ще будь здоров. Проте Ігор відзначався твердою волею і надзвичайною допитливістю, а ще — неймовірною скрупульозністю, з нього вийшов би добрий науковець. По звільненні мені вдалося навідати в Коломиї батьків молодого оунівця і розповісти про сина в неволі. Перед звільненням я мав право на отримання посилки, але поступився ним на користь хворих на сухоти друзів, які потребували медикаментів, меду… Пакунок з таким вмістом і прийшов на моє ім’я за кілька днів до звільнення. Направляюсь до начальника режиму, бо тільки з його дозволу видають посилки. Подивився він на моє волосся, що встигло вже добряче таки відрости, і запитує, чи виконую норму. Відповідаю, не кліпнувши оком, що так, хоча за весь час у неволі не виконав жодної місячної норми. Начальник режиму тут же зателефонував до нарядної і отримав детальний звіт стосовно моїх «трудових подвигів». Все, кумо, приїхали! Не дозволяє служака взяти посилку. Якби ж то вона моя, то грець з нею, нехай пропадає. А тут хлопців хворих шкода. Я ноги на плечі і мчусь до начальника табору Бароніна. Дорогою придумав, що в посилці моя одежа. Не їхатиму ж через весь Радянський Союз у засмальцованій зеківській «робі». Баронін трохи подумав і каже знову йти до начальника режиму й доповісти про його згоду на видачу посилки. Прибігаю до того, а він велить постригтися. За іншої ситуації я б післав його до бісової матері, а тут галопую до перукарні. Невдовзі з головою, мов гарбуз, поспішаю назад, аби застати начальника режиму, бо піде, паскуда, геть і посилка пропаде. Зустрів офіцера-режимника вже на порозі. Подивився на мою стрижену голову, відвів погляд і великодушно дав дозвіл. На Україну я їхав у табірній одежі й зі стриженим черепом, але заспокоювала думка, що друзям по неволі все-таки дісталося вкрай необхідне лікарство.
Ковток волі
Тут жили козаки, брали смерть на списи, а тепер: брат на брата… Михайло Василенко
7 грудня 1963 року. Звільнення. Не віриться, що позаду п’ятнадцять довгих і страшних років. Згадуються друзі, яких назавжди поглинула сибірська стужа. Прощаюся з іще живими. Розставатися з хлопцями неймовірно важко, бо біда зближує. Начальник спецчастини вручив мені довідку про звільнення і тицьнув під ніс якийсь папірець. Читаю. «В западноукраінскіє, Гроднєнскую області і Прібалтійскіє рєспублікі вьєзд воспрещьон. За нарушеніє — под суд». Глянув я на нього, він на мене і запитує: «Вам панятно?» «Зрозуміло», — відповідаю. Вийшов за вахту і не вірю, що за спиною не гупають чоботи озброєних конвоїрів. Оглянувся і аж засміявся до себе. Несу величезний мішок з передачами моїх друзів-невільників для своїх рідних. Одна в Миколаївську область, інша в Черкаську… Доб’юся, думаю, до України, а там вже щось придумаю з цим добром. Посилки потраплять за адресами, що були, здебільшого, сільські. В колгоспах сільському люду тоді малося чи не гірше, ніж нам у неволі. Отож і намагалися в’язні хоча якось допомогти родинам. Потяг пригуркотів мене до білокам’яної. Звідти, не гаючись, подався на Одесу, в якій проживав мій вітчим. Забігаючи вперед, скажу, що вітчим дав мені грошей, і я порозсилав усі посилки з табірними «подарунками». Вітчим зійшовся з одеситкою, в якої і замешкав, бо на Західну Україну дорога йому була заказана, мама ж мої не збиралися вибиратися кудись з Березова добровільно. На перон одеського вокзалу я ступив ще вранці, але до вітчимової квартири втрапив аж під вечір, бо цілий день вдома нікого не було. Після короткої зустрічі-вітання
