виснажливої праці. Табір кілометрів за сорок від траси. Борошно для випікання хліба возять трактором, який часто ламається. Лагодять його «безконвойники» чотири-п’ять днів, а вся зона без хліба. Начальник табору обіцяє видати хлібні пайки за пропущені дні, проте слова жодного разу не дотримав. «Зекономлений» таким чином на в’язнях хліб з’їдали конвоїри і табірна обслуга. В’язні робили на нарах карб на недоданий кусень хліба. Нари скидалися на мадлівницю, але хліба від того не прибавлялося. Кожен так і контетувався лише тими зарубками. Тижнями в’язні не мали в роті крихтини хліба. Перлова крупа на воді вважалася найкращим наїдком. Після шести місяців такого, з дозволу сказати, харчування з тисячі двохсот в’язнів половину закопали на недалекому могильнику. Ті, що зосталися, протрималися недовго. Василь Пірус з Тернопілля, я та ще зо кілька десятків найвпертіших зуміли якимось незбагненним чином вижити, а від решти зосталися лише дерев’яні таблички з лаконічними написами. Отаке було наше невільницьке життя. Василь осів на Херсонщині. Іноді вночі заплющу очі, сон не йде, згадується пережите, переболіле. Бачу все, як на екрані кіно, кадр за кадром. Бачу себе, бачу друзів і не вірю, що пережилося ту страшенну біду. Сняться сни з арештами, допитами, етапами, в’язницями, конвоями, таборами… Сни ці, мабуть, не покинуть мене до самої смерті. Іноді сняться табори, в яких я ніколи не був. Чи вони з розповідей інших людей, а чи ще звідкілясь? Але сни дуже реальні. Сниться УПА, завзято воюю вві сні і з коричневим, і з червоним окупантом, роблю в Карпатах засідки на ворога… Але частіше сняться табори. Довголітня неволя робить глибоку криваву відмітину на душі, і кровоточить душа безкінечно. У неволі значно відрізнялися хлопці упівці, тобто ті, які боролися зі зброєю в повстанській армії, і хлопці цивільні. Останні якось спокійніше зносили знущання конвоїрів, тюремників, «побутовиків»… Ті ж, хто на волі тримав у руках зброю, і в таборах поводили себе відповідно. Люди відчули свою силу, звикли говорити з поневолювачами на рівних. Всі бунти, повстання, страйки в концтаборах піднімали саме колишні вояки УПА, оунівці. Гордого гірського орла неможливо втримати в клітці і годувати з рук. Орел завжди залишається орлом. Я й досі інстинктивно негативно реагую на форму з червоними погонами. У Запоріжжі виявилося чимало колишніх політв’язнів, свідомих інтеліґентів і робітників. Я законтактував з багатьма із них. Василь Маркович родом зі Львівщини. Арешту й суду свого часу зумів уникнути втечею на Східну Україну. Закінчив у Запоріжжі вечірнє відділення будівельного інституту, працював головним інженером у будівельному управлінні. Олександр Черненко — людина дійова й порядна — поїхав до Львова, де зв’язався зі Славою Стецько, з Кандибою. Зумів організувати в зросійщеному Запоріжжі ДСУ. Активний і знаючий Олександр Айбабін створив у козацькому краї обласну організацію УРП. Хлопці виявилися відданими справі, досить організованими і метикуватими. У прокомуністичному, пролетарському місті ми зуміли на виборах 1994 року обрати до Верховної Ради Сергія Соболєва, нащадка запорізьких козаків Соболів. Розділили Хортицький виборчий округ на райони, квартали, окремі будинки. Буквально за кожним будинком була закріплена наша людина. Вибори ми виграли з величезною перевагою, хоча говорили, що без грошей це нереально. Інші кандидати сипали грошима, мов сміттям. Але люди вартніші за гроші. Ми це довели. Не знаю, як зуміли вирости у тих умовах українськими патріотами такі хлопці, як Черненко, Соболєв та інші. Очевидно, ті слова з «Декалогу»: «Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя…» дуже правдиві. Саме той нескоренний дух нас виніс із пітьми. Ніяка сила його не здолає, не вб’є, не зітре… У місті на берегах Дніпра всі здорові національні сили гуртувалися, жили дружно, проводили велику роботу. Частенько спільно збиралися на Хортиці для обговорення плану дій. На зібрання Братства ОУН-УПА нерідко приходили представники різних партій і організацій. Вчилися в нас дисципліни і порядку. По моєму від’їзді в рідні краї головою Братства став Василь Ромащук, який воював з німцями і більшовиками в УПА на Волині. Колишній чотовий відбув чималенький термін у колимських таборах. Я часто ходив на кладовище на могилу двоюрідного брата моєї дружини Івана Закутька. Цвинтар більше складався на окопище, аніж на місце, де покояться людські останки. Ніде не видно хреста. Якщо не червоніють п’ятикутні зірки, то лише чорніють написи на нагробних плитах. Таке враження, що там почивають не християни, а Бог зна хто. На могилі Раїсиного брата, льотчика-фронтовика, також красувалася червона зірка. Роздивляюся по намогильних пам’ятниках, а там написи: птічкін-сінічкін, іванов-сідоров… Думаю собі, Господи Ти мій, невже і мене так похоронять? Аж плакати хотілося. Навіть пожалкував, що не загинув у Карпатах. Хоча могилка людська була б, з хрестом, калиною і барвінком. Такого червонозоряного сусідства я навіть мертвий не витримав би. Благав Господа, аби похоронили мене на рідній землі, яку як міг боронив від загарбника, посеред людей, з якими пліч-о-пліч ставав на ворога… Багато не просив, лишень сажень землі на цвинтарі у рідному селі. Допоки не розвалився «вєлікій і нєдєлімий», це було неможливо, бо на невеликому клапті сіруватого паперу зловіснів напис: «…вьєзд воспрєщьон». Мусив я скніти останки свого нелегкого життя в чужому краї і кості мої мали тліти посеред чужих людей. Про могилу на рідній землі залишалося тільки мріяти. Напровесні 1996 року телефонує з Коломиї Надія, дочка Миколи Сулятицького, що мав у Березівській сотні псевдо Козачок. Повідомляє, що є змога перебратися до Коломиї. У місті над Прутом нова влада надасть житло. Через два дні їду швидким поїздом, а здається мені, що потяг тягнуть
Вы читаете Брати грому
