залишає шлях вгору, або до ще більшого заглиблювання. Для українця в даному випадку це продовження звичайного земного світу, але в концентрованих дозах, криївка для нього — це келія для вдосконалення духу. Хоч і під землею, але не могила, а живий світ, омитий підземними водами, зігрітий людським подихом… Для автора образ криївки, схрону набуває символічного значення, своєрідного вмістилища української життєвої енергії, опозиції до більшовицького режиму, та виростає до ознаки нової України з оновленими в криївках людьми. Книжка Михайла Андрусяка — це правдива розповідь про те, як жили і вмирали за незалежність України герої без почестей і відзнак. Його художньо-документальна повість змушує кожного українця збагнути та усвідомити свій історичний обов’язок перед рідним народом, бо відродження нашої всеукраїнської духовності залежить нині від кожного з нас.
Любов Ободянська, доцент Прикарпатського університету ім. В. Стефаника
Частина перша
СИН БОЇВ
Я з тої раси, що карка не гне, Глядить життю і смерті в очі сміло, Що любить бій, що просто, грімко йде На визначене їй судьбою діло. Іван Франко
Я син хребтів гірських, Моє життя — неспокій. Я син боїв і злив, Душа — то світ широкий! Я син гранітних скель. Не взяв їх жоден ворог. Я син Карпат вершин — Свободи вільний подих!.. Ігор Трач
Кроки пізнання
Ми йдемо, молоді міліони, ми здолаєм, нам скориться світ, отаманів чекають колони вже готові у поле, в похід. Ю. Боршош-Кум’ятський
Тіло моє існувало поза свідомістю. Втиснуте у військовий однострій, окутане густим чорним димом, лежало воно посеред палахкітливої кімнати. Пажерливі язики полум’я отруйно шипіли довкіл. Проте йому, бездиханному, було байдужісінько і до вогню, і до куль, що дзигкотіли поруч. З небесної високості я відсторонено споглядав власне тіло, розпластане хрестом посеред смолоскипу хати. Ось-ось воно спалахне факелом… На білий світ я, Мирослав Симчич, син Василя, з’явився студеного січневого дня 1923 року в засипаній снігом рубленій гуцульській хаті у Вижньому Березові. Чим, гадаю, потішив своїх маму й батька. Отож, за вікном віхолив трагічний для Галичини двадцять третій. Керівники українського уряду, митрополит Андрей Шептицький докладають надлюдських зусиль, щоб урятувати ЗУНР. Проте невдачі переслідують на кожному кроці. Відмовляє в підтримці папа Римський Пій XI. До Парижа з’їжджаються посли Франції, Анґлії, Італії, Японії, щоб вирішити долю Галичини. До думки самих галичан-українців ніхто й не думає дослухатися. За Польщею визнають протекторат над Галичиною на двадцять п’ять років… Проте мені, кількамісячному, було тоді байдужісінько до отих буремних подій. Безжурно подрімував я собі в яворовій колисці під різьбленим сволоком. Завивання вітру губилося в маминій колисковій. Відтоді, либонь, і залюбився в пісню. Співаю й досі. Тато й мама мої — нащадки карпатських опришків. Майже до самої Першої світової війни Карпатами погулювали ще невеликі опришківські ватаги. Обидва діди мої — Михайло Голинський — старший брат команданта Гуцульського куреня УГА, розстріляного більшовиками 1941 року в Дем’янових Лазах Гриця Голинського, та Микола Симчич — опришкували. Діда Миколу вбили в перестрілці австрійські жандарми. Дід Михайло мусив рятуватися після розгрому опришківської ватаги втечею за океан. Першу світову перебув у Штатах, у Карпати повернувся, коли в них не було вже ні Австро-Угорщини, ані опришків. Діди-побратими домовилися пошлюбити своїх дітей, оскільки мали сина й доньку. Волі батьківській не смів перечити ніхто, тому й побралися мої мама й тато, хоча й не кохали одне одного. Упродовж перших років мого безтурботного існування на землі грішній нічого вартого уваги зі мною не трапилося. А ось на шостому році!.. На шостому батьки віддали мене до трикласової «Рідної школи». Я пішов
