скерував на працю в клубі, участь у хорі, яким дириґував професор Лука Данилович, культурно-просвітницьку діяльність, заняття спортом. Велосипедні мандрівки з Кременця до Львова чи Луцька стали для Юрка і його друзів звичною справою. Сотні кілометрів накручували юні завзятці на колеса своїх роверів. Вивчали рідний край, готувалися до боротьби за батьківську землю. Крім глибоких знань з математики, фізики, історії, літератури й віртуозної гри на фортепіано, юнак опанував німецьку, французьку, латинську, польську мови. Йому пророчили блискучу наукову кар’єру, але тверде колесо історії трощило все й усіх у своєму нестримному бігові. Життя в Кременецькій ґімназії завирувало ще бурхливіше, коли до неї 1930 року прибули рівненські ґімназисти Ігор Шубський, Григорій Пугайко, Микола Черненко. Невдовзі Ігор Шубський і Степан Пшеничний відновили в Кременці підпільну пластову організацію, активним членом якої став і Юрій Козубський. Через рік польська влада різними репресійними заходами домоглася розпуску «Пласту». Натомість невгамовні юнаки, у волелюбних душах яких палахкотів непогасний козацький вогонь непокори гнобителям, створили підпільну організацію «Юнак ОУН». Очолив її Ігор Шубський. Степан Пшеничний на той час уже був студентом Львівського університету. Двадцять другого січня 1932 року, в день проголошення незалежності України, на вершині Замкової Гори в Кременці гордо замайорів жовто- блакитний український стяг. Легенький зимовий вітерець до полудня колихав сонячно-небесне полотнище на втіху українській громаді міста. Польські поліцаї довго впрівали на морозі в пошуках тих, хто вивісив український прапор. Та ні арешти, ні допити, не дали поліції бажаних результатів. Відчайдухів так і не виявили. На запитання слідчого, чи не бачив він у когось такого прапора, Юрко Козубський відповів ствердно. Слідчий від несподіваного признання й гострої цікавості ледь на стіл не виліз. Але юнак спокійно продовжив, що такі прапори мало українське військо, коли проходило через Кременець 1919 року. Слідчий довго не міг стулити докупи тонких губ через зведені зі злості судомою щелепи. Націоналістичне підпілля що не день ставало все діяльніше в антипольській боротьбі. Летючки крамольного змісту з’являлися не тільки в містах, але й у віддалених селах пригнобленого краю. На два роки до в’язниці за їх розповсюдження потрапив учитель зі села Фільварків Іван Міщена, приятель Козубських. Самовіддана праця не пропала марно. ОУН поставила стійкий заслін полонізації й комунізації окупованих теренів. Неписьменний у своїй масі, малосвідомий волинський селянин, який, через вікову московську неволю, не знав навіть якої він національності й наївно називав себе тутешнім чи православним, починав усвідомлювати свою національну приналежність, виростав до рівня свідомого українця. Лави підпільної ОУН поповнювалися надійними кадрами. На чолі Організації Українських Націоналістів стояв Головний провід, який через польський терор змушений був перебувати за кордоном. Головному проводові підпорядковувалися чотири крайові проводи на окупованих українських землях. Вони, в свою чергу, поділялися на округи, а ті – на повіти. Повіти об’єднували відділи, що гуртували гуртки та звена. Тодішній статут ОУН передбачав три види членства в нелеґальній організації. Наймолодших, віком від восьми до п’ятнадцятьох років, об’єднував доріст. Молодь п’ятнадцяти – двадцятиоднорічного віку входила до юнацтва. Членом ОУН можна було стати по виповненню двадцяти одного року. Звена в юнацтві складалися з трьох юнаків чи юнок і провідника. Збиралися вони щотижня в конспіративних місцях, вивчали історію, ідеологію націоналізму, засвоювали ази конспірації, аналізували політичні події, готувалися до боротьби з окупантом: ідейно, морально, фізично. На цвинтарі в Кременці височіла братська могила січових стрільців. 1919 року більшовицькі банди ввірвалися до повітового міста й по-звірячому замордували охоплених тифозною гарячкою українських вояків, не пощадили навіть лікаря, полковника Барабаша. Молоді націоналісти спорудили на могилі пам’ятник зі словами Івана Франка на мармуровій плиті: «Їх смерть життя розбудить у народі. Це початок борні, а не кінець!». На шпилі обеліска золотів у безкінечному леті до блакитного неба металевий тризуб. Четвертого червня 1932 року в Кременці та Кременецькому повіті розпочалися масові арешти української молоді. Не без допомоги місцевих запроданців польська поліція натрапила на слід підпільної організації «Юнак ОУН». Схопили Ігоря Шубського, Данила Закидальського, Миколу Медвецького, Юрія Козубського, Петра Львовича. Зі Львова привезли закайданованого Степана Пшеничного. Зізнання в заарештованих вибивали ґумовими палицями, в ніс заливали нафту, підвішували сердешних донизу головою… Найбільше дісталося керівникові організації Ігореві Шубському. Півторарічне слідство закінчилося гучним політичним судовим процесом у Кременці, який тривав від 15 до 20 грудня 1933 року. Тридцять одного члена організації «Юнак ОУН», здебільшого учнів середніх навчальних закладів міста, засудили до різних термінів ув’язнення за намагання відірвати від Польщі «креси всходні», тобто окуповані західноукраїнські землі. Студентові Степанові Пшеничному дісталося шість років неволі, Ігореві Шубському – п’ять, Данилові Закидальському на рік менше. Юрій Козубський, Микола Медвецький, Петро Львович «заробили» по два з половиною роки перебування на заґратованій території. До трьох років «в завішанні», тобто умовно, засуджені Ананій Мельничук, Методій Чорній, Михайло Медвецький, Микола Димнич, Володимир Мінчук, Андрій Козачок, Віра Ключинська, Анісія Ратинська, Олена Табінська, Василь Вавринюк, Андрій Хлоупек, Олексій Жиглевич, Ольга Баглаївна, Раїса Зелінська, Григорій Фурсик, Марія Чучмай, Ольга Симонович… На поміщення в «поправчому» закладі до
Вы читаете Брати вогню
