хлопця могли використати, як приманку. До Василя підповз аж на світанку, як переконався, що в полі, окрім нас двох, нікого нема. Перейшли на нове місце, і хлопець повів мені, що з ним трапилося. До сестриної хати підійшов без пригод. З усіма заходами перестороги відчинив сінешні двері. Але не встиг відпустити клямки, як на нього накинулись озброєні люди. Засідка! Вивели на подвір’я. При місячному світлі розрізняв на нападниках мазепинки з тризубами. Свої?! Перші слова й дії переконали – ворог. «Що, втік із Карпат? Покинув сотню! На гілляку його!». Свої так не поводилися б. Есбісти добре знали, що сотенний Орлик особисто розпорядився відвезти тяжкохворого Підкову до рідного села. Тим часом «партизани» накинули хлопцеві на шию шнур і повели на куток Акацію, щоб там повісити у вербових заростях. Оскільки впійманий нічим не видав свого страху, вішальники відкрилися. Команда капітана Білоуса з Городенки. Стали схиляти до співпраці. Василь вирішив «погодитися», щоб повідомити своїх про провокаційну групу чекістів. Підписав необхідний папір. Натомість дістав волю. Між нами запала важка тривала мовчанка. Лежали в густій траві головами на схід. Щодосвітку милувалися появою сонця, що повільно висувалося з-за горба на Теплицях, пірнало променями у став, від чого аж вода багряніла, відтак обсипало золотом село, починаючи з церковних куполів. Видовище те завжди захоплювало нас. Сьогодні ж згадали про небесне світило тільки тоді, як добряче припекло в потилиці. Радилися, що маємо діяти далі. Ситуація для обох досить складна, навіть загрозлива. Василь побував у руках енкаведистів і вийшов неушкоджений. Значить, сексот. Мій батько – голова сільради. Далеко не кожен у селі знав, яку роль оунівське підпілля відводило сільському «війтові». Загалом виглядало так, що зійшлися синок голови сільради й сексот і разом блукають полями. З нинішньої днини треба було стерегтися ще й своїх. Тільки цього нам ще бракувало, бо в селі було чимало гарячих голів, схильних до крайніх дій проти нас із Васильком. Правда, ми часто зустрічалися з хлопцями із боївки СБ. Вони, а найдужче їхній провідник Карпо, знали, очевидно, про нас усе. Але ж кожному вони пояснювати не будуть. Пригадалося, як одного разу сільська молодь зібралася біля Могилки погомоніти з боївкарями. Були й ми з Васильком. Карпо поривався піти й без жодної допомоги роззброїти півтора десятка солдатів-господарників, які квартирували в хаті Петра Ковпаніцького. Ніхто з нас і не думав сумніватися в можливостях Карпа – Федора Масевича. Сміливий, зухвалий і винахідливий двадцятидворічний провідник СБ викидав такі колінця, що чекістам лишалося тільки руками розводити. Зух був надзвичайний. Проте ми в один голос відмовили гарячого есбіста накапостити невинним червоноармійцям. Шкоди вони не заподіяли жодної, а кара за них впаде на все село. Карпо погодився. Солдатів не чіпав, але все-таки навідувався до них погомоніти, як любив казати сам. Навіть харчі приносив зголодженим воякам. Ті ділилися з ним новинами. Розходилися після посиденьок хто куди. Ніхто не цікавився зайвим. Не заведено було. Хіба що Карпо попереджував нас із Васильком про облави чи інші акції енкаведистів. Серед чекістів були свої люди, які давали знати про все нашій Службі безпеки. До жодної боївки нас не брали, позаяк вояки з нас на той час були нікудишні. Ми кволі никали полями. Правда, на згаданий день обидва вже трохи поправилися. Він відійшов після виснажливого тифу. Рани на моїй нозі зашкарубли. Молодість брала своє. Василькові було сімнадцять, я зустрічав дев’ятнадцяте літо. За плечима в обох важкі бої, висотувальні переходи, рани, хвороби, голод, холод… Усе, що несе з собою війна. Попереду в обидвох – невідомість. Після цілоденної ради зійшлися на тому, що розходимося. Василь подався до сусіднього Вікна, бо мав там родину. Я залишився в рідних полях. Середина серпня сорок п’ятого року тішила вцілілих у страшній війні хліборобів добрим урожаєм. Нас із Васильком, споконвічних хліборобів, щедроти полів мало веселили. Полин розлуки гірчив і без того кепський настрій. Розставалися тяжко, немов відчували, що на цьому світі зустрітися більше не доведеться. Далі про побратима знаю тільки з розповідей. До Вікна Василь Левко дістався щасливо. Пристанівок знайшов у своєї тітки Дмитрихи. На село впала більшовицька облава, і жінка хутенько прикидала його на возі снопами конопель, щоб вивезти на Зброди. Дорогою навантажену фіру зупинили енкаведисти. Жінка пояснила, що везе коноплі мочити. На Збродах для цього приспособлювали викопані під час добування торфу катки. Офіцер дав команду і пикатий солдат виліз на воза. Кілька разів із силою штрикнув коноплі довгим багнетом… Від’їхавши кількадесят метрів, Дмитриха зупинилася, щоби, начебто, поправити орчик. Насправді дивилася, чи не капає з воза кров. Сиділа на п’янких коноплях і не знала, чи везе в поле живого хлопця, а чи його труп. Заговорити відважилась аж біля вільхи. Живий! Слава тобі, Господи! Василько розповів їй після всього, що безперервно молився, скоцюрбившись під сніпками. Тільки цим можна було пояснити його дивовижний порятунок. Енкаведистів багнет двічі продірявив його одяг, ні разу не зачепивши тіла. На цьому Василькові випробування не закінчилися. Доля вирішила зіграти з ним в небезпечну гру. Ціна програшу – життя. Для хлопчака занадто серйозна гра. Щаслива Дмитриха привела хлопця до місцевих підпільників, які знайшли собі притулок у черемхових і вербових заростях. Невгамовна сусідка, що встигала інформувати й чекістів, і есбістів, уже донесла хлопцям на Василька, думається, не без вказівки енкаведистів. Замість гостинного прийому збідованому хлопцеві накинули без зайвих балачок шнурок на шию. Зі зрадниками того часу не дуже панькалися, але й самосуди не дозволялися. Підпільники просто лякали хлопця, гадаючи, що він признається відразу в усіх скоєних гріхах. Тим часом Дмитриха вдалася до когось із
Вы читаете Брати вогню
