Поблизу Вербіжа поділилися. Сотня Білого, з якою прийшов і курінний Скуба, зупинилася на горі, що сусідить із Воскресінецькою. Наша група подалася на літниче поле. Чапай знав більшовицький пароль, що й досі дивує мене, тому пройшли без перешкод. Форма на стрільцях була, як завжди на час таких операцій, червоноармійська. Переправившись чайкою через Прут, підійшли до летовища. У темряві бовваніли нечіткі обриси «кукурудзяників». Чапай, який ніколи не розлучався зі скорострілом, пустив прицільну чергу в постових. Запальними кулями підпалили всі літаки. Яскраві смолоскипи освітлювали дорогу, коли ми без жодних перешкод Прутом убрід поверталися назад до сотні. Радість від легкої перемоги вивітрилася вмить. Почута вістка приголомшила. Загинув курінний Скуба. Стрільці обстрілювали з міномета якісь об’єкти в Коломиї. Щось там не поладилось, і міна розірвалася в стволі. Загинула вся обслуга. Малюсінький осколок перебив Скубі сонну артерію, він невдовзі помер. Біля непорушного провідникового тіла плакали стрільці. Не витирав сліз молодший Скубин брат Петро. Пекучими від сліз очима я дивився на мертвого командира й не вірив, що його вже не буде поміж нас. Улюбленець стрільців і гроза більшовиків Скуба мертвий?! Не побачимо більше його стрункої дужої постаті, не почуємо дзвінкого голосу: «Сотня – на спочинь! Черевики – на струнко!» На слові «черевики» наголошував на другий склад. В усьому любив порядок. Акуратний і підтягнений сам, того ж вимагав від підлеглих. Кучеряве волосся ледь визирало з-під петлюрівки. Чоботи й паси завжди напуцовані до блиску. Почергово тіло курінного донесли до Грушева. Чому не поховали там? Не знаю. В селі роздобули воза і повезли далі. Дорогою я дивився на Скубу, що лежав на сіні, мов живий, і чомусь нагадав собі його слова: «Московської ноші вдягати не буду». Ніколи, на жодну операцію не скидав рідної уніформи. У Кривобродах сумна процесія завернула на цвинтар. Промову мав політвиховник Левада. Славнішого курінного в Коломийській окрузі не було. Стрільцям куреня Скуби більшовики без зайвих розмов присуджували п’ятнадцять років каторги. Скуба – Гах Дмитро син Миколи, народився 1919 року в селі Хриплині на Станіславщині. Воював з червоними у складі українського леґіону. Втік від німецьких репресій у Карпати. Як тільки 1943 року зорганізувалася перша в горах сотня Липея, Скуба став у ній чотовим. Згодом вона переросла в курінь. Скуба організував і очолив повстанську сотню «Сурма», яка завзято воювала з німцями. Восени сорок четвертого став командиром куреня «Гайдамаки». Від чотового Скуба піднявся до курінного. Труна безшумно опустилася в темну яму. На віко глухо загупали грудки землі. Поручник Чорногора дав команду. Три постріли- салюти востаннє потривожили командира. Душа його відійшла у світ, де вічний супокій. Салютували Перебий, Чорний і я. Згодом тіло Скуби перепоховали на цвинтарі в Трачі. Очевидно, більшовики щось пронюхали про похорон у Кривобродах. Командування куренем перебрав Чорногора, східняк. У п’ятирічному віці він залишився сиротою. Батька-петлюрівця розстріляли чекісти. Дитину забрали до притулку. Після школи хлопець вивчився на офіцера. Сорокового року з Червоною армією прибув на Буковину. Незабаром зв’язався з місцевими партизанами. Підірвав кілька танків, оскільки був старшим лейтенантом танкових військ, і пішов у підпілля. За німецької окупації з підпілля не виходив. Часто з’являвся в Корничі. Коли сорок четвертого року прийшли совіти, підпільники запідозрили його в співпраці з енкаведистами. У Хімчині на Чорногору вже чекала викопана могила. Якимось чином він довідався про це. Прийшов у село й мовив: – Позаяк ви вже вирішили, то дійте. Це справило враження. Після недовгих суперечок Чорногори вирішили не чіпати.
«Залізна п'ятка»
У складі «Залізної п’ятки» ми здійснили чимало операцій, часом досить таки незвичних. Окружний провідник наказав роздобути кожушок для провідниці, яка втекла від чекістів у легкій одежині. Зима надходить, а їй нічого зодягнути. Забрати велів у якоїсь більшовицької вислужниці. Такі є в кожному селі. Подалися до Корнича. Заходимо на подвір’я однієї хати. Чапай вимогливо постукав у двері й звелів відчинити. Усередині тихо. Раптом чуємо, щось шелемостить обіч хати. Ми туди зирк, а на оборозі солдатисько з молодицею. Та відразу шусь у кукурудзу, тільки рясною спідницею війнула. Чапай дав волю командирському голосові: – Слєзайтє! С бабамі прохлаждаєтєсь, таваріщ сєржант! Вояк із потупленим у землю поглядом оправдовується перед «таваріщєм капітаном» ламаною російською мовою. Тішиться, що потрапив не до «бандер», а до своїх. Чапай мило посміхається й пояснює, що чуття його не підвело, ми таки справді бандерівці, й витяг у бранця з кобури пістолет. Бідолашний сержант де стояв, там і сів. Далі вкляк, жалісливим голосом став проситися, що він теж українець. Чапай гостро
