сам загине. Окрім нас із Чижиком вели ще кількох змотузованих, закривавлених хлопців. Охорона йшла так щільно, що я, наче з-за паркана, нічого не бачив. Дійшли до моста через Прут. З останніх скупеньких сил хотів кинутися крізь частокіл червонопогонників у річку, але прив’язані один до одного, ми неодмінно втопилися б у бурхливих водах. У самісінькому центрі Коломиї містилася КПЗ. Туди й пригнали нас крикливі енкаведисти. Штурханами і лайливими словами загнали до темної камери. Сморід і духота забивали памороки. Попадали, де стояли. Виявилося, що сорок шість арештантів можуть лежати в цій тісній душогубці лише боком. Щодня когось із камери викликали на допит в МГБ. Через подвір’я провадили до приміщення, де тепер розміщений банк. За німців тут квартирувало ґестапо. На початку сорок шостого року окупанти почали гарячково готуватися до виборів до Верховної Ради. Хапають усіх ненадійних і підозрілих на їхню думку людей і запихають до в’язниць. Чотирьох таких кинули й до нашої камери. Допити проводять здебільшого вночі. Духопелять від душі, не шкодуючи ні кулаків, ні чобіт. Один арештант не витримав і викинувся з вікна. Вбився до вимощеного камінням хідника. Я собі взяв те до уваги. Тільки слідчий починає давати волю рукам, а я до вікна. Трохи відучив чекіста битися. Допитував мене якийсь Павлов. Через стіну мордували жінок. Долинали їхні моторошні зойки і крики, від яких крижаніла душа. Допитував їх лютий садист. Він часто навідувався до Павлова під час допиту й нахвалявся заставити мене «запєть». Якось не втерпів і вибив з- під мене табуретку, аж я клубком покотився під стіну. В його присутності ще дужче звірів і мій слідчий. Тримав фасон перед колеґою. Не вибивши потрібних зізнань, Павлов удався до примітивних хитрощів-провокацій. Але ті штуки йому зі мною не вдавалися. Виставить на стіл пістолет, а сам удає, що куняє на кріслі. Я ж чудово розумію, що зброя без набоїв. Сиджу собі байдуже, не звертаю на залізяку уваги, наче й не знаю, що то за цяцька, хоча подумки бачу себе із зарядженим пістолетом у руці. Цікава тоді в нас зі слідчим бесіда вийшла б… Поміж чотирьох «підозрілих», яких кинули до нашої камери, був і балетмейстер Ярослав Чуперчук. Інші три – артисти Коломийського театру. Один із них, Ромко, встав удосвіта й чухається. Воші допікають. Стяг через голову сорочку й заповзявся їх виловлювати. Налічив аж дев’яносто дві воші й майже урочисто оголосив результат на всю камеру. За ніч в’язничні комахи встигли перелізти на його чистий одяг. Мене та ще кількох арештантів вивели на роботу. Ремонтували якісь сараї на подвір’ї. Я механічно підносив дошки, прибивав їх кудись, а сам непомітно роззирався довкола. Думка про втечу не полишала мене від самого арешту. У стіні нагледів замуровані цеглою двері. Відразу ж відвів від того місця погляд, щоб не видати себе. Не міг дочекатися, доки заженуть до камери, наче то було найприємніше місце на землі. Побаченим поділився нишком із хлопцями, що були з-за Дністра. Своєю згуртованістю й діловитістю вони викликали повагу й довіру до себе. Після короткої ради вирішили тікати. Я ледве дочекався ранку, щоби знову вийти на роботу й усе детально розвідати. Проте вранці нас чекало велике розчарування. На роботу мене не взяли. Ми спішно переговорили з дідусем, якого виганяли щодня. Він роздобув десь невеличкого, але міцного ножика. Ним ми тихенько повитягали цвяхи й повідривали дошки, якими були забиті замуровані двері, й акуратно, цеглина за цеглиною, розібрали частину цих дверей. Прохід був досить тісний, але я вже пропихався боком у нього. Зробив пробний вихід. Під стіною тупцював туди-сюди постовий з автоматом. Неподалік на вишці сухо кашляв у кулак ще один. Перед ним – націлений на камери з арештантами скоростріл. План наш був досить простий. Солдата з автоматом під стіною задушити, а того з вишки зняти автоматною чергою. Зайнятися вартовим мав один із задністрянців. Хлопець увіпхався в пролом, але далі пролізти не міг. Став швидко розширювати прохід. У той час старший камери, що був якраз на допиті, видав нас енкаведистам. Чекісти налетіли, мов шуліки, й застали сміливця в дірі. Червонопогонників напхалося повний коридор. У дворі під стіною гурма розлючених автоматників. Репетують, мов недорізані підсвинки, ціляться у в’язнів дулами автоматів. – Лажісь! Вихаді па аднаму! Гупають кольбами, наче довбнями. Заштовхали всіх до малюсінької камери. Досі дивуюсь, як комірчина два і пів на два і півметра вмістила майже півсотні людей. Наслідки були жахливі. В тісняві задушилися артист Роман, інженер з Коломиї, четверо хлопців з Уторопів. Хлопчаки бавилися вдома в УПА. Цей сотенний, той чотовий, а той ройовий. Невинна дитяча забава скінчилася дуже трагічно. З комуністами жарти кепські. Щохвилини в камері хтось непритомнів. Його витягали за ноги на коридор. Медсестра тицяла під ніс нашатирного спирту, й ожилого арештанта знову впихали до камери. Мене притиснули тілами до дверей. З-під футрини тягло свіжим повітрям, і я жадібно дихав, як викинена на берег риба. Поруч важко сопів хворий п’ятнадцятирічний Дмитро Калиняк, мій односелець. Задихалися здорові хлопці, про слабих і казати не варто. Стінами брудними потоками сповзав конденсат від нашого дихання. Мордували арештантів у тій душогубці довший час, доки не перевели нарешті до попередньої камери. Павлов пише у протоколі допиту «українсько-німецький буржуазний націоналіст». Я вже приблизно знав, що мене чекає, тому не дуже з ним панькався. Кажу, так, я націоналіст, але не німецький, бо фашистів ми били так само, як і більшовиків. А хто із нас чи наших провідників буржуй? Петлюра? Коновалець? Бандера?… Бесіда закінчувалася тим, що слідчий гупав кулаком по столу, обкладав мене і всіх «бандьор» лайкою, згадуючи при цьому наших матерів, і випроваджував до камери. На слідстві я твердив вигадану версію, що до сотні мене забрали, коли повертався з
Вы читаете Брати вогню
