повз більшовицькі залоги великим гуртом, годі було й думати. З односельцями Іваном Масевичем і Михайлом Семенчуком ми пробиралися нічним лісом до Галичини. Довго йшли швидким темпом. Нашорошені вуха вловили собачий гавкіт. Близько село. Під самим лісом темніла приземкувата хатина. Михайло, як найстарший, пішов на вивідини. Постукав легенько в шибку, а ми причаїлися поруч у кущах. Із хати ніхто не озивався. Нарешті рипнули двері, й на порозі постав згорблений дідок у білому. Довго роззирався навсібіч, а тоді заговорив несподівано дужим голосом. Ми з Іваном нагодилися, коли він густим басом радив хутчій тікати, бо в селі повно енкаведистів. Пригнали до клубу багато хлопців з Галіції. Катують їх там немилосердно, бо крики й стогони чути на всеньке село. Поміж них чимало поранених. Возами поназвозили гори трупів. І все молодюсінькі хлопці. І в живих, і в мертвих на грудях таблиці: «Вони боролися за самостійну Україну». Чекістів у навколишніх селах хмари. Людей попередили, що за будь-яку допомогу бандерівцям – смерть… Більше пояснень ми не потребували. Мовчки розвернулися, щоби зникнути в лісі. Не хотіли наражати старенького на небезпеку. Але дідусь помахом руки велів почекати. Щез у темних сінях, а через якусь хвилю забілів на подвір’ї з чимось у руках. Мовчки тицьнув нам до рук гладунчик квасного молока й шматуряку хліба. У відповідь на нашу щиру дяку мовчки перехрестив кожного кволою рукою. Після дводенного голодування шлунки прийняли хліб і молоко, наче суха земля легенький дощик. Гладунець почепили на кілок у плоті, бо їли просто в кущах біля хати. Якийсь час прислухалися до лінивого гавкоту сільських собак, відтак рушили далі. Дорогу вказав добрий чоловік. Цілу ніч ішли без зупинок буковим лісом. Зі сходом сонця вирішили перебратися в поля. Чекісти влаштовували в лісах масові облави, хитромудрі засади. Ліс, що давав нам нічний прихисток, удень ставав для нас небезпечний. Бігцем заглибилися в поля. Поминули кілька гонів і залягли в густому житі. Від лісу нас відділяла кілометрова смуга засіяних ланів. Червневе сонце палить по-жнивному. Лежимо у височенькому житі, дослухаємось і вдивляємося, що робиться довкруг. У лісі то в одному, то в другому місці ляскають постріли. Значить, ми вчинили розумно, переквартирувавши в поле. На зелених ланах увихаються сапальники. Полуденна спека змушує їх час від часу прикладатися вустами до посудин із водою. А нам аж язики в горло позападали. Спрагу ще дужче розпалює Дністер, що виблискує перед очима блакитною стрічкою. Однак підводитися не відважуємося, бо польовими дорогами безперервно ковпотять машини з енкаведистами. У повітрі гуркочуть літаки. Пополудні покрапотів легенький дощик. Пошерхлими язиками злизуємо зі стеблин небесну вологу. Проте палюче сонце швидко висушило жито. Спрага дошкуляла ще нестерпніше. Вона підняла нас із жита, як тільки посутеніло. Вузенькою стежкою попрошкували до найближчого села, яке нагледіли ще за дня. У невеличкому видолинку дзюркотів малюсінький струмочок. Кинулися до нього, мовби хотіли пірвати його на клоччя. Утомлене роботою та спекою село дрімало. Тільки в деяких хатах вікна блимали мерехтливими світлячками каганців. Яконайтихіше підійшли до благенької хатини. Завмерли в саду, переконавшись, що ніхто за нами не стежить, ожили. Масевич навшпиньки прокрався до дверей. На легенький стукіт у хаті щось зашаруділо, проте ще довго ніхто не відчиняв. Нарешті з темних сіней забіліла голова старенької жінки. Переляканим голосом назвала село: Грушка. Більше ми й не розпитували. Жінка, затинаючись, пояснила, що москалі суворо наказали негайно мельдувати на ґарнізоні про нічних гостей та різних сторонніх людей, інакше кара буде страшна. Ледь не плачучи, старенька порадила швиденько забиратися геть, бо в селі чекістів видимо-невидимо. Похапцем винесла хліба й молока і тихенько зачинила сінешні двері. По вечері стали ми радитися, як бути далі. Зрозуміло, що далі йти втрьох небажано, бо про нашу трійку енкаведисти вже могли довідатися. Можливо, що й розшукують нас. Треба розходитись і пробиратися додому осібно. Якщо через два тижні когось із нас не буде у Вербівцях, значить, загинув або втрапив до москалів. На тому й розпрощалися. Попутники мої дісталися додому до двох тижнів. Мені ж судилася інша доля.
У наймах
Іти вночі самому чужим лісом страшно. Але я притлумлював у собі те почуття й швидко рухався у вибраному напрямку. Вдень відлежувався в гущавині, не маючи сил щоразу перебиратися в поля. Терену не знав, зв’язку не мав жодного, від заляканих людей посутньої помочі не сподівався… У рідних краях такий перехід видався б приємною мандрівкою. На жаль, я був далеко від рідного Покуття. Голод і втома пригнали мене посеред ночі до якогось села на правому березі Дністра. Притулок знайшов у перекошеній, критій очеретом хатині. Господиня, жінка середніх літ, нашвидкуруч зготувала благеньку вечерю. Ні про що не
