Поодинокими зграйками наполоханих стріляниною птахів утікали на схід покинуті напризволяще радянські прикордонники. Солдати-українці залишалися, вступали до боївок ОУН. Організація Українських Націоналістів вийшла з підпілля і почала давати лад у сплюндрованому краї. То була єдина сила, що не зламалась і не розсипалася перед напором німецької воєнної машини. Над містом уже не кривавів більшовицький прапор. На шпилі урядової ратуші замайорів небесно-золотий український стяг. Зшите вправними руками Мельничукової дружини Марусі тріпотливе полотнище підняли над ратушею Василь Мельничук, Роман Сельський, Мирослав Харкевич. Останній щойно повернувся з німецько-польської війни. В Коломиї посеред ринкового майдану купою недолугого в своїй нерухомості металевого брухту вивищувався знешкоджений руками українських підпільників московський танк. Гусенична металева потвора з червоними зірками на броньованих боках зі смертоносного чудовища перетворилася на об’єкт кепкувань і глузів. Оскільки вся комуно-московська адміністрація накивала п’ятами, ОУН доручила очолити новостворену окружну владу професорові Княжинському, людині вельми авторитетній і порядній. Народився Антін Княжинський на Бойківщині 20 лютого 1893 року в священичій сім’ї. Шкільну освіту здобував у Самборі на Львівщині, де батько мав парафію. Диплом доктора філософії здобув у Львівському університеті. Патріотично вихований юнак одним із перших зголосився до лав Українських Січових Стрільців. Після воєнних поневірянь присвятив себе вихованню української молоді. Працював у навчальних закладах Яворова, Дрогобича, Тернополя, Самбора. Місця праці змушений був змінювати через невпинні переслідування польської окупаційної влади. У Коломиї викладав рідну мову в українській ґімназії, директором якої був Степан Котецький, людина напрочуд добра, але слабкої волі. Середнього на зріст, завжди охайного, елеґантно вдягненого, з невеликим вусиками професора Княжинського любила, незважаючи на його сувору вимогливість, ґімназійна молодь. Викладачі поважали знаючого і скромного колеґу. Зизим оком позирали на патріота польські можновладці. Політично-адміністративні обов’язки керівника окружної адміністрації, що лягали на його плечі в часі міжвладдя, Антін Княжинський виконував сумлінно й чесно. За німецької окупації встиг побувати і директором Коломийської ґімназії, і головою Українського уряду Коломийської округи, і референтом культури при окружному комітеті у Станіславі. Ділитися бодай крихтою влади з українцями не бажав жоден з окупантів. Тож через переслідування ґестапо Антін Княжинський змушений був переїхати до Нового Санчу. У сорок четвертому більшовики заарештували патріота у Відні й запроторили на десять років до сибірських концтаборів. 1955 року йому пощастило вирватися з тяжкої неволі й долучитися до родини, що проживала на той час у Філадельфії. Надійним помічником і незмінним заступником Антона Княжинського був отець Богдан Левицький. Керувати Коломиєю жителі доручили Левові Рубінґерові. Міським посадником сорокаоднорічний правник й економіст став із легкої руки проводу ОУН. Коломийська міська управа мала кілька окремих відділів – житловий, суспільної опіки, фінансовий, господарський, харчовий. У кожному Організація мала своїх людей. Секретаріат управи займався веденням листування, загальною інформацією, працював із відвідувачами, опікувався архівом. Лев Рубінґер закінчив свого часу Київський комерційний інститут. Кілька років працював у столиці викладачем. У місті над Прутом замешкав 1926 року. До приходу перших совітів мав тут адвокатську практику. Влітку сорок першого коломийські націоналісти відшукали Лева Рубінґера в Чорткові, де він уже посідав пост прокурора, й доручили очолити міську управу. Важливі пости в тимчасовій адміністрації Коломиї займали люди, постійно готові до будь-яких несподіванок. Поступово в місті налагоджувалося господарське життя. Жителі довколишніх сіл привозили сюди на продаж хліб, картоплю, молоко, яйця, сир… ОУН взялалася за ревізію наявної в місті зброї, а її, необлікованої, було на руках чимало. В ненадійних осіб зброю відразу ж вилучали. Іншим Харкевич і Лис видавали посвідки на дозвіл її носити. Удень і вночі здійснювалася розвідка на підступах до Коломиї, особливо в керунку Яблунова, Печеніжина, Ланчина й Отинії. На всіх входах до міста стояли секрети, якими командував Вихор – Іван Котлярчук зі Стопчатова. Рано-вранці третього липня сорок першого року розвідники доповіли, що з Ланчина близиться великий моторизований відділ. Провід ОУН організував оборону міста від непрошених гостей. Усіх озброєних поділили на три відділи під командою Лиса, Харкевича й Тура. Подрібнені на підвідділи бійці зайняли оборону в полях на західних околицях міста. Вирішили не впускати ворога до Коломиї, а дати йому бій у передмісті. Зброю підпільники мали найрізноманітнішу, від пістолетів і ґвинтівок до скорострілів і ґранатометів. Мадяри, а саме вони виявилися вранішніми нападниками, відкрили по імпровізованій лінії оборони густий вогонь із важких кулеметів. Проте українських вояків надійно хоронив від ґонведських куль залізничний насип. Дружні залпи у відповідь змусили ворожі скоростріли замовкнути. Мадяри позлазили з мотоциклів і заховалися за товстою бронею танкеток. Харкевич якось порозумівся жестами з ворожим командиром. Запанувала напружена тиша. Прибулий для переговорів полковник, командир восьмого угорського корпусу, виявився нікудишнім дипломатом, і відразу ж накинувся з лайкою, вимахуючи затисненим у руці пістолетом на Мирослава Харкевича, який спокійним твердим голосом представився командиром відділу українських націоналістів. Тим часом коломийські вояки заздрісними очима обмацували сучасну автоматичну зброю в руках ґонведів і поглядами роззброювали їх. Зіткнувшись із
Вы читаете Брати вогню
